Син начальника сиріт. Адам Джонсон

чи щось у такому дусі. Чон До побіг униз звузити діапазон, щоб ніщо не накладалося, але корейця з ефіру усунути не виходило. Це була не інша хвиля: він усе ж намагався не думати, що там із ними ще й кореєць.

      – Що кажуть американці? – спитав капітан.

      Чон До замислився і переклав:

      – Ці дурні пішаки кудись попливли…

      Капітан знову подивився у воду:

      – Що вони там роблять?

      Коли другий помічник зняв зі стовпа спрямовану антену, усі замовкли, коли він розвернув її до води. Він тихо поводив антеною над поверхнею океану, сподіваючись виявити джерело передачі. Але нічого не було чути.

      – Щось негаразд, – засмутився Чон До. – Мабуть, вимкнулося.

      І тут Чон До побачив руку, яка вказує в небо. Капітанову руку, яка показувала на світляну цятку, що мчала між зірок.

      – Онде вони, синку, – показав капітан, і, коли другий помічник розвернув антену в бік світляної дуги, сигнал повернувся, верескнув зворотний зв’язок і раптом почулися американець, росіянин і японець – так, наче всі вони сиділи просто тут, на палубі.

      Чон До переклав:

      – Росіянин каже: «Шах і мат!» – а американець: «Блін, тут усі фігури розлітаються, так що не рахується, почнімо заново!» – а росіянин йому: «Та нехай, давай поки дошку відкладемо. До наступної орбіти ще буде час провести наступний матч Москва – Сеул!»

      Вони дивилися, як другий помічник веде антену за цяткою до самого обрію, і коли вона згасла, зник і зв’язок. Уся команда дивилася на другого помічника, а той – у небо. Нарешті він обернувся до них.

      – Вони разом у космосі, – сказав він. – Вони, з ідеї, наші вороги. І що ж, сміються там і дурня клеять, – а тоді мовив тихіше, до Чона До: – Ти помилився. Вони це справді заради, бляха, миру і братерства!

      Чон До прокинувся в темряві. Зіпершись на руки, сів на койці, прислухаючись у тиші – до чого? Пара з рота відчувалася як щось, що заповнює простір перед ним. Світла вистачало, щоб роздивитися калюжі на підлозі, які пересувалися в такт рухам судна. Риб’ячий жир, який просочувався крізь шви перекриття, зазвичай чорно поблискував під заклепками, а тепер затвердів і побілів від холоду. Чон До вгледів серед тіней у маленькій кімнаті щось ніби людську постать, яка завмерла й майже не дихала. Чон До на якийсь час і сам затамував подих.

      Перед світанком Чон До знову прокинувся. Почув ледь помітне шипіння. Перевернувся обличчям до корпусу й уявив, як по той бік металу відкрите море найтемніше саме перед світанням. Притулився до металу лобом і прислухався – і відчув шкірою, як щось злегка зіткнулося з бортом.

      Нагорі, на палубі, вітер пробирав до кісток. Чон До замружився. У рубці не було нікого. І раптом Чон До побачив по носові корабля щось у морі, щось сірувато-рожеве гойдалося на хвилях. Трохи придивившись, він зрозумів, що це – рятувальний пліт із російського літака. З того боку, яким він був пришвартований до «Чунми», стояло кілька бляшанок із консервами. Чон До не повірив і взявся за трос, щоб перевірити.

      Другий помічник висунувся з човна, щоб забрати останні консерви.

      – А-а-а… –