Ловець снів. Стівен Кінг

це ще не знають. До настання справжньої темряви ще кілька років, але вона наближається.

      Темрява наближається.

2001: Джонсі. Бесіда викладача зі студентом

      Ми не знаємо, який із днів змінить наше життя. Мабуть, воно й на краще. У день, коли його життя зробить різкий поворот, Джонсі сидить у своєму кабінеті на третьому поверсі коледжу Джона Джея, дивиться у вікно на крихітний шматочок Бостона і думає про те, як помилявся Т. С. Еліот, називаючи квітень найжорстокішим місяцем лише тому, що якийсь мандрівний тесля з Назарета був розіп’ятий за підбурювання до заколоту. Будь-який житель Бостона знає, що найжорстокіший місяць року – це березень, який спершу дражнить кількома днями оманливої надії, а потім із задоволенням виливає вам на голову відро лайна. Сьогодні один із таких брехливих днів, коли здається, що весна дійсно вже не за горами, і він подумує піти прогулятися, після того як розбереться з однією неприємністю. Звичайно ж, у цю хвилину Джонсі й не здогадується, яким неприємним може бути день, як не здогадується й про те, що день цей він закінчить у лікарняній палаті, покалічений, борючись за своє кляте життя.

      «День інший, лайно те саме», – думає він, ось тільки цього разу лайно буде зовсім іншим.

      Цієї ж секунди дзвонить телефон, і він одразу знімає трубку, переповнений приємним передчуттям: це буде Дефаньяк, він дзвонить, аби скасувати зустріч об одинадцятій. «Мабуть, відчув, куди вітер дме», – думає Джонсі, і це цілком імовірно. Зазвичай студенти просять викладачів про зустріч. Коли ж хлопцеві передають, що хтось із викладачів хоче зустрітися з ним… Ну, тут, як то кажуть, не потрібно мати розуму аж понад голову.

      – Алло, Джонс слухає, – говорить він.

      – Привіт, Джонсі, як життя?

      Цей голос він упізнає де завгодно.

      – Генрі, привіт! Чудово! Життя чудове!

      Узагалі-то життя зараз здається йому не таким уже й радісним, тим паче що за чверть години має з’явитися Дефаньяк, але все відносно, чи не так? Порівняно з тим, де він перебуватиме за дванадцять годин, підключений до всіх цих апаратів, одна операція позаду, а три ще чекають, зараз Джонсі, що називається, пердить крізь шовк.

      – Радий це чути.

      Сумовитість у голосі Генрі він скоріше не чує, а відчуває.

      – Генрі? Що трапилось?

      Мовчанка. Джонсі вже хоче повторити запитання, коли Генрі відповідає:

      – Учора помер мій пацієнт. Я випадково побачив некролог у газеті. Баррі Ньюмен його звали. – Генрі на хвилину замовкає. – Він був пацієнтом-кушеточником.

      Джонсі не знає, що це означає, але його старому другові зараз погано. Це він знає напевне.

      – Самогубство?

      – Інфаркт. У двадцять дев’ять років. Сам вирив собі могилу виделкою й ложкою.

      – Сумно.

      – Він останні три роки не був моїм пацієнтом. Я його відлякав. У мене була… одна з тих штук. Знаєш, про що я?

      Джонсі думає, що знає.

      – Ти про лінію?

      Генрі зітхає. Джонсі це зітхання не видається схожим на жаль. Це, швидше, полегшення.

      – Так, і я вихлюпнув це на нього. Він помчав, як у дупу вжалений.

      – Це