Ловець снів. Стівен Кінг

очима.

      – Генрі, до мене прийшли, я передзвоню тобі пізніше…

      – Та ні, не потрібно. Справді.

      – Ти впевнений?

      – Так. Але ще дещо. Є півхвилини?

      – Звичайно. Для тебе завжди. – Він піднімає палець, і Дефаньяк киває, але стоїть на місці, поки Джонсі не вказує на стілець у маленькій сусідній кімнатці, єдиний, на якому не лежать книжки. Дефаньяк неохоче прямує до нього. У телефон Джонсі каже: – Слухаю.

      – Я гадаю, нам потрібно чкурнути у Деррі. Нашвидку, туди й назад. Тільки ти і я. Відвідаємо давнього друга.

      – Ти маєш на увазі… – Але він не хоче вимовляти це ім’я, цей відгомін дитинства, коли поряд сторонній.

      Йому й не доводиться, бо Генрі сам його вимовляє. Колись вони були квартетом, потім на короткий час їх стало п’ятеро, а потім знову лишилося четверо. Однак п’ятий не покинув їх у повному розумінні цього слова. Генрі вимовляє це ім’я, ім’я хлопчика, який дивним чином так і залишився хлопчиком. Щодо нього тривоги Генрі більш виразні, і висловити їх легше. Нічого конкретного, каже він Джонсі, лише таке відчуття, що до давнього приятеля варто навідатися.

      – Розмовляв із його матір’ю? – цікавиться Джонсі.

      – Мені здається, буде краще, якщо ми просто… ну, знаєш, з’явимося там на обрії. Які в тебе плани на ці вихідні? Або на наступні?

      Джонсі не потрібно звірятися зі щоденником. Вікенд починається післязавтра. У суботу вдень факультетський захід, але від нього можна легко звільнитися.

      – Обидва дні в мене вільні, – каже він. – Якщо я заїду в суботу? О десятій?

      – Чудово, – з деяким полегшенням відповідає Генрі. Він уже більше схожий на себе. Джонсі трохи розслабляється. – Точно будеш?

      – Якщо ти вважаєш, що ми повинні провідати… – Джонсі секунду вагається, – провідати Дуґласа, то потрібно їхати. Давно вже не бачились.

      – Твій відвідувач іще в тебе?

      – Угу.

      – Гаразд. Отже, чекаю на тебе в суботу о десятій. Слухай, може, візьмемо «скаут»? Дамо йому провітритися. Що скажеш?

      – Це буде шикарно.

      Генрі сміється.

      – Карла все ще готує тобі обіди з собою, Джонсі?

      – Еге ж. – Джонсі скоса дивиться на портфель.

      – Що в тебе сьогодні? Тунець?

      – Яєчний салат.

      – М-м-м. Ну, гаразд, я вшиваюся. ДІЛТС, так?

      – ДІЛТС, – погоджується Джонсі. Він не може назвати справжнє ім’я їхнього давнього друга перед студентом, але ДІЛТС – це нормально. – Поговоримо в…

      – І бережи себе. Я серйозно. – Особлива інтонація в голосі Генрі очевидна і трохи лякає, але, перш ніж Джонсі встигає щось відповісти (а що можна сказати, коли поруч сидить і слухає Дефаньяк, він не знає), Генрі відключається.

      Джонсі секунду задумливо дивиться на телефон, потім вішає слухавку. Перегортає сторінку на настільному календарі, на суботі перекреслює «Пиятика вдома у Діна Джейкобсона» і пише: «Відпроситися. Їду до Деррі з Генрі провідати Д.». Однак його планам не судилося збутися. До суботи Деррі і друзі випаруються з його думок.

      Джонсі глибоко