Ловець снів. Стівен Кінг

вами зараз повернемося до аптеки і пошукаємо там ваші ключі.

      – Їх там нема! Я шукала по всіх рядах, я дивилася на полиці, з якої брала аспірин, я запитала дівчину на касі…

      – Якщо перевіримо ще раз, гірше не буде.

      Він уже лагідно підштовхує її до дверей, легенько торкаючись талії. Йому подобається запах її парфумів, а волосся – ще більше. Якщо воно таке розкішне, коли на вулиці дощ, яке ж воно при сонці?

      – Моя зустріч…

      – У вас іще сорок хвилин у запасі, – перебиває він. – Зараз не літо, туристи роз’їхалися, тому до Фрайбурґа можна запросто за двадцять хвилин доїхати. Десять хвилин витратимо на пошуки ключів, і, якщо не знайдемо, я сам вас повезу.

      Вона з сумнівом вдивляється в нього. А він кидає погляд повз неї в один із сусідніх кабінетів і кричить:

      – Діку! Агов, Дікі М.!

      Дік Макдональд відривається від стосів із рахунками.

      – Скажи цій леді, що, коли доведеться везти її до Фрайбурґа, мені можна довіряти.

      – О, йому можна довіряти, мем, – каже Дік. – Він не сексуальний маніяк чи швидкий їздець. Лише спробує продати вам нову машину.

      – Я міцний горішок, – злегка всміхається вона. – Але, гадаю, я поїду з вами.

      – Діку, постеж за моїм телефоном, добре? – просить Піт.

      – О, це буде непросто. У таку погоду клієнтів доведеться палицею відганяти.

      Піт і брюнетка – Тріш – виходять, перетинають провулок і футів через сорок опиняються на Мейн-стрит. Аптека – друга будівля ліворуч. Мряка посилилась і вже майже перетворилася на справжній дощ. Жінка накидає на волосся нову хустку й дивиться на Піта, голова якого непокрита.

      – Ви змокнете, – каже вона.

      – Я з півночі, – відповідає він. – А ми там хлопці міцні.

      – Гадаєте, ми їх знайдемо? – запитує вона.

      Піт знизує плечима.

      – Можливо. Я добре вмію знаходити речі. Завжди вмів.

      – Ви знаєте щось, чого не знаю я?

      «Не скакати, не грати, – думається йому. – От і все, що я знаю, мем».

      – Ні, – відповідає він. – Поки що ні.

      Вони заходять до аптеки, і над дверима дзеленькає дзвіночок. Дівчина за стійкою відриває погляд від журналу. Двадцять хвилин на четверту. Цього пізнього вересневого дня в аптеці немає нікого, окрім їх трьох і містера Діллера за рецептурним прилавком.

      – Привіт, Піте, – каже дівчина.

      – Йо, Кеті, як воно?

      – Та так, потроху. – Вона дивиться на брюнетку. – Вибачте, мем, я всюди подивилася ще раз і не знайшла їх.

      – Нічого, – мляво всміхається Тріш. – Цей джентльмен погодився відвезти мене на зустріч.

      – Піт, звичайно, хлопець гарний, – каже Кеті, – але я б не заходила аж так далеко, аби називати його джентльменом.

      – Стеж за язичком, дорогенька, – говорить їй із посмішкою Піт. – Бо, в разі чого, у Нейплсі на шосе 302 є чудова аптека «Рексолл»[5].

      Він кидає погляд на годинник. Для нього час теж прискорився. Це добре, приємна різноманітність. Піт знову

5

«Rexall» – північноамериканська мережа аптек.