Львів. Смаколики. Різдво (збірник). Сборник

яке, здавалося, стер з пам’яті назавжди. Йому не пощастило, його ворог виявився мєнтом, і його колеги – їх було п’ятеро – добре зналися на своїй справі.

      Зараз він був готовий підписати будь-що.

      Коли він вийде з лікарні, куди його доставить у непритомному стані «швидка», підібравши під сихівським лісом, в активі значитимуться лише наручний годинник, дивом уцілілий після бійні, і купа малозрозумілих медичних діагнозів, які він викине у смітник.

      Керівник, почувши про чергову п’яну розбірку, звільнить його заднім числом без зайвих виплат. Годинник він продасть таким самим, як він, безхатькам, щоб прогодуватися ще трохи. З квартири його випишуть, машину його продадуть, а у його кухні світловолоса жінка робитиме каву його ворогові…

      Щось відімре у ньому. Щось важливе, що не дозволяє нормальним людям порпатися у чийомусь смітті, не митися місяцями і спати по підвалах.

      Можна було б звернутися у якісь інстанції, до друзів чи адвокатів, можна. Але навіщо?

      Все так не буде.

      А як буде? Він таких запитань давно собі не ставив.

      Дзенькнула монетка. Цього разу четвертак.

      Копійка до копієчки… Частина прибутку йшла на данину, частина – на харчування. Пити він більше не міг, бо окрім нервової системи була пошкоджена печінка, від однієї чарки йому робилося так зле, що він конав…

      Усі гроші, що залишалися, міняв у скупників макулатури і склотари на паперові купюри, запаковував у поліетилен і закопував уночі у парку Франка під дванадцятим деревом від входу, якщо йти, орієнтуючись на північ, а потім зробити поворот на дев’яносто градусів. Такий спосіб зберігання коштів повертав його у дитинство, коли мама і тато були поруч, зірки були великими, а він зачитувався пригодами піратів.

      Все так не буде. Буде інакше.

      Вже другий рік поспіль Тарас щодня йшов на свій пост.

      Для чого? Бо звик. До всього звикаєш.

      І ось учора, коли він, як завше, мовчки мерз на своєму місці, а перед ним замерзало відерце з-під морозива, куди милосердні перехожі мали б, з ідеї, кидати милостиню, але щось не густо було з милосердям того дня, повз нього зашелестіли невагомі кроки, взуті у пухнасті мокасини, і раптово зупинилися біля стіни на протилежному від нього боці, наче налетіли на невидиму перепону. Завмерли, пару хвилин потупцювали на місці і знову рушили вперед, але тепер то були зовсім інші кроки: старечі, непевні, вони зашпортувалися на рівному місці і все намагалися звернути з прямої лінії, але неначе забували, куди треба, – і знову наосліп намацували шлях на бруківці.

      А на протилежному від нього боці біля стіни залишився лежати телефон у шкіряному футлярі…

      Він підняв голову і подивився на володарку цих кроків.

      Одягнута у щось чудернацьке, схоже на довгий, до землі светр, темноволоса, маленька і худа, вона йшла крізь натовп, наче нікого поруч не було, дивлячись кудись угору, понад будинки, вона віддалялася від нього, розчиняючись у міському мареві, а він не знав, що ж робити: гукати її чи молитися,