Щиголь. Донна Тартт

за волосся, – комусь давно слід підстригтись».) А потім вона звернула мою увагу на ще два його великі портрети офіцерів за бенкетом, що, за її словами, справили величезний вплив на Рембрандта. («Ваг Гог теж любив Гальса. Десь він написав про нього: „Франс Гальс використовує не менш як двадцять дев’ять відтінків чорного кольору!“ Чи, може, двадцять сім?») Я йшов за нею з гострим відчуттям утраченого часу, задоволений і її захопленістю, і тим, що вона геть забула слідкувати за годинником. Було схоже, що наші півгодини вже майже минули; але я все ще хотів розтягти час і відвернути її увагу, плекаючи дитячу надію, що ми пропустимо нараду в школі.

      – А ось і Рембрандт, – сказала мати. – Усі кажуть, ніби ця картина присвячена розуму й просвітництву, світанку наукової думки, але мені моторошно, коли я дивлюся, як вони стоять поважні біля мерця, наче на вечірці за шведським столом. Хоча, – зазначила вона, – глянь на отих двох спантеличених чоловіків на задньому плані. Вони не на труп дивляться – а на нас. На тебе й на мене. Так ніби їм здається, що ми стоїмо перед ними – двоє людей із майбутнього. Здивовані, що нам тут треба? Усе дуже натуралістично. Але глянь, – вона показала на труп мізинцем, – тіло намальоване не дуже природно. Воно випромінює якесь дивне світло, бачиш? Ніби вони збираються розітнути інопланетянина. Ти бачиш, як тіло освітлює обличчя цих чоловіків? Немов має власне джерело світла. Художник наділив його цією радіоактивністю, бо хотів привабити до нього наш зір – домогтися, щоб воно стрибнуло на нас. А отут, – мама показала на обдерту руку, – поглянь, як він намагається привернути до неї увагу, намалювавши її надто великою, непропорційною до решти тіла. Художник навіть повернув її так, що великий палець опинився не там, де йому належить бути. Він намалював так не тому, що помилився. Обдерта рука одразу впадає в око, але повернутий не туди великий палець ще більше вказує, що тут щось не так, навіть якщо ми не можемо це зрозуміти, воно фіксується в нашій підсвідомості, адже порушує звичний порядок речей. Надзвичайно розумний хід.

      Ми стояли за натовпом азіатських туристів, там було так багато голів, що я майже не бачив картини, але зненацька мені стало до неї байдуже, бо я побачив ту дівчинку.

      Вона теж мене помітила. Ми поглядали одне на одного, блукаючи галереєю. Я навіть не був цілком упевнений, чим дівчинка мене зацікавила, адже була молодшою й мала дещо дивний вигляд – вона анітрохи не нагадувала дівчат, які подобалися мені, холодних і серйозних красунь, які зневажливим поглядом окидали залу й ходили зі старшими хлопцями. Ця дівчинка мала яскраво-руде волосся; її рухи були швидкими, обличчя гостре, лукаве й дивне, а очі мали незвичайний колір – медово-золотавий і брунатний. І хоч вона була надто тендітна, суцільні тобі лікті, й, у певному сенсі, майже пласка, та було в ній щось таке, від чого мені перехопило подих. Вона розмахувала облупленим футляром для флейти – то ця малá з нашого міста? Зупинилася по дорозі на урок музики? А може, і ні, думав я, обминувши її, коли пішов за матір’ю до наступної