Щиголь. Донна Тартт

зацікавлювався людьми на вулицях, а потім збентежено думав про них кілька днів, уявляючи, як вони живуть, вигадуючи про них історії в метро чи автобусах. Минали роки, а я продовжував думати про темноволосих дітей у формах католицької школи – брата й сестру – у великому центральному барі, які буквально намагалися витягти свого батька на вулицю за рукави піджака. Не забув я й тендітну, схожу на циганку дівчину в інвалідному візку перед готелем «Карлайл», яка говорила італійською з пухнастим собакою на її колінах, тоді як головний персонаж цієї сцени в темних окулярах (батько? охоронець?) стояв позаду, явно розв’язуючи якісь бізнесові проблеми по своєму мобільному телефону. Упродовж не одного року я повертався до цих незнайомих мені персонажів у своїй свідомості, намагаючись угадати, хто вони такі і яким життям живуть, і знав, що прийду додому й так само думатиму про цю дівчинку та її діда. Старий мав гроші; це видно було з його одягу. Чому вони прийшли сюди лише вдвох? Звідки вони? Можливо, вони належали до однієї з великих нью-йоркських родин, до якої входили музиканти, академіки, однієї з тих родин, які живуть на Вест-Сайді, яких можна було зустріти на виставах у Колумбійському університеті або на концертах у Лінкольн-центрі. А може, цей домашній старий чоловік і не був її дідом. Може, він лише вчитель музики, а вона флейтистка-вундеркінд, яку він знайшов у якомусь містечку й привіз сюди, щоб вона виступила в Карнегі-холі.

      – Тео? – несподівано запитала моя мати. – Ти чув, що я тобі сказала?

      Її голос повернув мене на землю. Ми були в останній кімнаті виставки. Далі була сувенірна крамниця – листівки, касовий апарат, блискучі стоси книжок з історії мистецтва, – і мама, на жаль, не втратила відчуття часу.

      – Треба глянути, чи ще йде дощ, – сказала вона. – У нас є трохи часу, – вона подивилася на свій годинник, кинувши погляд на вихід, – але я, мабуть, піду вниз і пошукаю щось для Матильди.

      Я помітив, що дівчинка спостерігала за моєю матір’ю, коли та говорила, – її очі з цікавістю ковзали по чорному кінському хвосту й білому атласному плащу, перехопленому на талії поясом, – це сповнило мене трепетом, і я теж на мить подивився на неї очима дівчинки, тобто як на незнайому жінку. Чи побачила дівчинка невеличку горбинку на її носі – це мама в дитинстві зламала його, упавши з дерева? Чи помітила, як чорні кілечка навколо блакитних ірисок її очей надавали погляду деякої хижості, так ніби вона наодинці полює в прерії?

      – Ти знаєш, – мама подивилася на мене через плече, – якщо ти не заперечуєш, то я повернуся й гляну одним оком на «Урок анатомії», перш ніж ми звідси підемо. Мені не вдалося роздивитися його зблизька, і боюся, що не вдасться це зробити до закриття виставки.

      І вона побігла геть, діловито цокаючи підборами – а тоді озирнулася, ніби запитуючи: ти зі мною?

      Це було так несподівано, що я на мить розгубився.

      – Зустрінемося в крамниці, – сказав я, нарешті оговтавшись.

      – Гаразд, – відповіла вона. – Купи мені пару листівок. Я зараз і