Щиголь. Донна Тартт

ти сказала? – перепитав я, дещо затримавшись, а потім прискоривши ходу, щоб наздогнати її. – «Час повторити»?..

      Мама, схоже, розгубилася, ніби забула, що я поруч. Біле пальто, що лопотіло на вітрі, робило її схожою на довгоногого ібіса, який, здавалося, зараз змахне крильми й полетить над парком.

      – Що час повторити?

      – Ой, ні. – Її обличчя зблідло, а потім вона похитала головою й швидко засміялася в характерний для себе дитячий спосіб. – Ні, я сказала, що час тут спотворений.

      Хоч слова її прозвучали дивно, я знав, що вона мала на увазі, чи думав, що знаю, – розрив у ті секунди, що були загублені на хіднику, завадив нам правильно скористатися часом, неначе кілька кадрів, вихоплених із фільму.

      – Ні, ні, цуценятко, ідеться лише про це місце. – Вона скуйовдила мені волосся, і я криво, напіврозгублено всміхнувся. Цуценятком вона називала мене ще змалку, і я любив це прізвисько не більше, аніж скуйовджене волосся, та хоч як по-дурному почувався, я був радий побачити, що настрій у неї трохи поліпшився. – Це завжди відбувається зі мною тут. Коли я тут, то почуваюся так, ніби мені знову вісімнадцять і я щойно вийшла з автобуса.

      – Тут? – із сумнівом запитав я, дозволивши їй тримати мене за руку, чого зазвичай ніколи б не зробив. – Це дивно.

      Я знав усе про перші дні, які моя мати прожила на Мангеттені, досить далеко від П’ятої авеню – на Авеню Бі, у студії над баром, де біля дверей спали бомжі, бійки з бару висипалися на вулицю, а божевільна старушенція на ім’я Мо незаконно тримала десять чи дванадцять котів на захаращеній сходовій клітці горішнього поверху.

      Вона стенула плечима.

      – Так, але тут усе залишається таким, яким було й тоді, коли я вперше його побачила. Тунель у часі. На Нижньому Іст-Сайді – ти ж знаєш, як там усе відбувається, завжди з’являється щось нове, і я себе почуваю там, ніби Ріп ван Вінкль, щодень старшою. Іноді я прокидаюся, і мене охоплює відчуття, ніби хтось за одну ніч змінив вітрини всіх крамниць. Старі ресторани позачинялися, а на місці хімчистки з’явився новий модний бар…

      Я зберігав шанобливу мовчанку. В останні дні вона часто говорила про плинність часу, мабуть, тому, що наближався її день народження.

      – Я вже застара для такого, – сказала вона нещодавно, коли ми нишпорили в нашому помешканні, перевертаючи подушки канап і шукаючи в кишенях пальт і жакетів дрібні гроші, щоб заплатити хлопчикові-постачальнику з гастроному.

      Вона запхала руки в кишені плаща.

      – Тут усе набагато стабільніше, – сказала мама. Хоч голос у неї звучав легко, я помітив туман у її очах; з моєї вини вона не виспалася цієї ночі. – Верхній парк – одне з небагатьох місць, де ще можна побачити, яким було місто наприкінці дев’ятнадцятого століття. Такими залишаються, наприклад, Ґреймерсі-парк і ще деякі місця у Віллідж. Коли я вперше приїхала до Нью-Йорка, мені здавалося, що все тут стулене з книжок Едіт Вортон, «Френні та Зуї» і «Сніданок у Тіффані».

      – «Френні та Зуї» – це Вест-Сайд.

      – Так, але я тоді