Щиголь. Донна Тартт

Ми поквапилися через перехід, і, коли вже опинилися на протилежному боці, велика крапля дощу впала мені на щоку. Поодинокі коричневі кола – досить широко розкидані, великі, як десятицентова монета, – стали з’являтися на хіднику.

      – О, чорт! – скрикнула мама.

      Вона шпорталася в сумочці, щоб дістати парасольку, яка не могла сховати й однієї людини, не кажучи вже про двох.

      І тоді лупонув холодний дощ, налітаючи збоку, справжні потоки ринули на верхівки дерев та вуличні навіси. Мати намагалася розкрити вередливу парасольку, але без особливого успіху. Люди на вулиці та в парку накривали голови портфелями й газетами, квапливо підіймаючись сходами до портика музею, єдиного місця на вулиці, де можна було сховатися від дощу. І ми почувалися щасливими й перебували у святковому настрої, поспішаючи сходами під тоненькою смугастою парасолькою, швидше, швидше і швидше, так ніби тікали від чогось жахливого, а не бігли йому назустріч.

IV

      Три важливі події сталися в житті моєї матері після того, як вона приїхала з Канзасу в Нью-Йорк автобусом, без друзів і практично без грошей. Перша, коли агент на ім’я Дейв Джо Пікеринг, сидячи за столиком кав’ярні у Вілліджі, звернув увагу на бідно вдягнену худорляву дівчину-підлітка з такою довгою косою, що та могла сидіти на ній. Коли вона принесла йому каву, він запропонував їй сімсот, а потім і тисячу доларів за те, щоб замінила модель, яка не прийшла на зйомки каталогу, що відбувалися на протилежному боці вулиці. Агент показав їй на фургон із їхнім обладнанням, який стояв у парку Шеридан, відрахував гроші й поклав їх на стійку.

      – Дайте мені десять хвилин, – сказала вона, виконала всі замовлення на цей сніданок, повісила фартух на цвях і вийшла з ним.

      – Я була лише моделлю для каталогів товарів поштою, – завжди намагалася пояснити мама людям, маючи на увазі, що ніколи не виходила на кін і не позувала для модних журналів чи в одязі от кутюр, лише для реклами звичайних торговельних мереж, що продавали недорогий одяг для дівчат у Міссурі й Монтані. Іноді це було весело, розповідала вона, але здебільшого ні; зйомки в січні в купальних костюмах, коли доводилося тремтіти від грипу; твідові й шерстяні костюми в літню спеку, коли мусила обливатися потом посеред штучного осіннього листя, тоді як у студії лунала гаряча музика, а хлопець-візажист поміж кадрами припудрював її обличчя.

      Але протягом тих років, коли лише вдавала, ніби навчається в коледжі, – позуючи в декораціях кампусів, переповнених парами й трійками студенток із притиснутими до грудей підручниками, – мама примудрилася заощадити достатньо грошей, щоби вступити в справжній коледж: на історію мистецтва в Нью-Йоркському університеті. Вона ніколи на власні очі не бачила шедеврів живопису до своїх вісімнадцяти років, тобто до приїзду в Нью-Йорк, і була сповнена рішучості надолужити згаяний час – «чисте блаженство, небесна втіха», говорила вона, закопуючись по шию в книжки з мистецтва й пильно вдивляючись у слайди давніх полотен (Мане, Вюйар), аж поки не розпливалося в очах. («Це божевілля, – казала вона, – але я б почувалася