Щиголь. Донна Тартт

чиє обличчя відбилося в задньому дзеркалі, подивився на мене пильним поглядом.

      – То ви хочете вийти тут?

      – Так, будь ласка.

      – Але ви назвали не цю адресу.

      – Я знаю. Але далі ми не поїдемо, – сказав я, глянувши на матір.

      Із нерухомим, як маска, обличчям вона нишпорила в сумці, шукаючи гаманець.

      – З нею все гаразд? – запитав водій із сумнівом у голосі.

      – Так, так, із нею все гаразд. Але нам треба вийти з машини, дякую вам.

      Тремтливими руками моя мати дістала жмут доларів, що здавалися вологими, і просунула їх крізь ґратки. Коли сикх простяг руку й накрив їх долонею (рішуче, дивлячись убік), я вийшов з машини, тримаючи дверцята відчиненими для неї.

      Мама трохи спіткнулася, ступивши на край хідника, і я зловив її за руку.

      – Як ти? – боязко запитав я в неї, коли таксі поїхало геть.

      Ми були на П’ятій авеню, біля особняків, що виходили вікнами на парк.

      Вона глибоко вдихнула повітря, потім витерла собі чоло й стиснула мою руку.

      – Ох, – сказала мама, затуливши обличчя долонею. Лоб у неї блищав, а очі все ще були несфокусованими; вона мала злегка ошелешений вигляд пташки, що збилася з курсу. – Пробач, тіло в мене все ще тремтить. Слава Богу, ми вибралися з цього таксі. Зі мною буде все гаразд, треба лише ковтнути трохи повітря.

      Люди проминали нас на вітряному розі вулиці: школярки у формі бігали й сміялися, оминаючи нас; няньки штовхали перед собою візки, у яких сиділо по двоє й по троє дітлахів; заклопотаний батько пробіг, тягнучи малого сина за руку.

      – Ні, Брейдене, – почув я, як він каже хлопцеві, що дріботів ногами, аби встигнути за ним. – Ти не повинен думати, що в такий спосіб ти матимеш роботу, яка подобається тобі…

      Ми відступили вбік, щоб нас не намочило мильною водою, яку двірник виливав на хідник перед своїм будинком.

      – Скажи мені, – запитала мати, покрутивши пальцем біля скроні, – чи це мені здалося, чи в цій машині…

      – Неймовірно смерділо? Гавайськими тропіками й дитячим лайном?

      – Правду кажучи, – вона помахала рукою перед своїм обличчям, – я могла б це витримати, якби машина не їхала ривками, то зупинялася, то зривалася вперед. Спочатку я почувалася пречудово, а потім це доконало мене.

      – А чому ти не попросилася сісти на переднє сидіння?

      – Ти міркуєш точно як твій батько.

      Я відвернувся, збентежений, – бо мені також був знайомий його дратівливий тон «я все знаю».

      – Ходімо на Медісон і знайдемо місце, де ти могла б посидіти, – запропонував я.

      Я помирав з голоду, а там якраз подавали мої улюблені страви.

      Але вона похитала головою й сказала з тремтінням, яке свідчило, що її нудить:

      – Мені потрібне повітря. – Макіяж розплився під її очима. – Повітря мені допоможе.

      – Звичайно, – погодився я надто швидко, щоб не сперечатися. – Будь-яке повітря.

      Я намагався в усьому погоджуватися, але моя мати, хоч трохи