Відьмак. Час погорди. Анджей Сапковський

задивившись на лискучі дахи Аретузи. – Це не школа, а в’язниця. На острові, на скелі, над прірвою. В’язниця, та й усе.

      – Трохи так, – визнав Фабіо, подумавши. – Звідти непросто піти… Але ні, це не так, як у в’язниці. Адептки – це ж молоді дівчата. Їх треба стерегти…

      – Від чого?

      – Ну… – хлопець затикнувся. – Ти ж знаєш…

      – Не знаю.

      – Гммм… Думаю… Ох, Цірі, їх же ніхто не тримає у школі насильно. Вони самі хочуть…

      – Ну, напевне, – Цірі змовницьки усміхнулася. – Хочуть – і сидять у тій своїй в’язниці. Якби не хотіли, то не дали б себе там закрити. Ніякого дива, досить вчасно дати драла. Ще до того, як там опиняться, бо після може виявитися непросто…

      – Як це? Утікати? А куди б вони мали…

      – Вони, – перебила вона, – певне, не мали б куди. Бідолашні. Фабіо? Де місто… Гірундум?

      Хлопець глянув на неї, упійманий зненацька.

      – Гірундум – це не місто, – сказав. – Це велика ферма. Є там сади, городи, що постачають овочі й фрукти усім містам навколо. Також є там ставки, у яких вирощують коропів й іншу рибу…

      – Як далеко звідси до Гірундума? Й куди? Покажи мені.

      – А навіщо це тобі знати?

      – Покажи мені, прошу.

      – Бачиш ту дорогу, що веде на захід? Там, де ті вози? Власне тим шляхом і їдуть до Гірундуму. Якихось п’ятнадцять миль, увесь час лісами.

      – П’ятнадцять миль, – повторила Цірі. – Недалеко, якби мати хорошого коня… Дякую тобі, Фабіо.

      – За що ти мені дякуєш?

      – Неважливо. А тепер веди мене на ринок. Ти обіцяв.

      – Ходімо.

      Такої штовханини й гаму, як на ринку Горс Велену, Цірі не бачила ще ніде. Галасливий рибний базар, через який вони недавно проходили, у порівнянні із ринком справляв враження тихого храму. Плац був по-справжньому гігантським, й усе ж здавалося, що вони, щонайбільше, зуміють тільки здаля подивитися на нього, бо щоб дістатися на територію ярмарки не можна було й мріяти. Втім Фабіо сміливо вдерся у збитий натовп, тягнучи її за руку. Цірі одразу запаморочилася голова.

      Торговки дерлися, покупці дерлися ще голосніше, погублені в штовханині діти вили й лементували. Бидло ревіло, вівці бекали, птаство квоктало й кудкудакало. Ґномські ремісники завзято валили молотками у якусь бляху, а коли припиняли ваління, щоб напитися, починали гидко лаятися. Із кількох точок торговища чулися флейти, гуслі та цимбали, мабуть, давали там виставу ваганти та музики.[23] На додачу хтось невидимий у натовпі безустанно дув у мідяну сурму. І точно, музикою він не був.

      Цірі відскочила з дороги свині, що, пронизливо кувікаючи, бігла підтюпцем, і наштовхнулася на клітки із курами. Коли її відштовхнули, наступила на щось, що було м’яким; м’яке занявчало. Вона відскочила, ледь розминувшись із копитами великого, смердючого, огидного бидла, що розштовхувало людей кудлатими боками.

      – Що то було? – простогнала вона, вирівнюючись. – Фабіо?

      – Верблюд. Не бійся.

      – Я не боюся! Теж мені!

      Роздивлялася із цікавістю.

23

Вагант (від лат. vagantes, «мандрівний») – мандрівний музика, спочатку – клірик, який жив поза парафією і не мав офіційного місця у церковній ієрархії; пізніше до цієї категорії долучаються мандрівні жаки, середньовічні школярі та студенти, які в цю епоху не закріплювалися за окремим університетом і вільно переходили з одного учбового закладу до іншого. Із вагантами пов’язують розвиток світської – зокрема любовної та гумористичної – лірики.