Відьмак. Час погорди. Анджей Сапковський

спершу давай зійдемо на мур, з якого видно всю Затоку й славетний острів Танедд. Як тобі?

      – Ходімо.

      Вулицею з туркотінням котилися вози, чалапали коні та воли, бондарі котили діжки, всюди панували галас і поспіх. Цірі була трохи приголомшена рухом і розгардіяшем – незручно зіступила з дерев’яного тротуару й по кісточки занурилася у грязюку й гній. Фабіо хотів узяти її під руку, але вона вирвалася.

      – Я сама вмію ходити!

      – Гмм… Ну так. Тоді ходімо. Тут, де ми є, – головна вулиця міста. Зветься вона Кардо й поєднує обидві брами, Головну й Морську. Туди он, оночки, шлях до ратуші. Бачиш ту вежу із золотим півником? То, власне, ратуша. А там, де висить отой кольоровий щит, там корчма «Під Розстібнутим Корсетом». Але туди… гм… туди ми не підемо. Підемо он туди, скоротимо собі дорогу через рибний базар, що на вулиці Окружній.

      Вони звернули в провулок і вийшли прямо на плацик, стиснутий стінами будинків. Плацик було заповнено ятками, діжками й діжами, з яких бив сильний рибний запах. Тривала жвава й галаслива торгівля, торговки й покупці намагалися перекричати чайок, що крутилися вгорі. Під муром сиділи коти, удаючи, що риба їх цікавить найменшою мірою.

      – Твоя пані, – сказав раптом Фабіо, лавіруючи поміж ятками, – дуже сувора.

      – Знаю.

      – Вона ж не твоя родичка, вірно? Це відразу видно!

      – Так? З чого?

      – Вона дуже вродлива, – сказав Фабіо із жорстокою, обеззброюючи-вільною щирістю молодої людини.

      Цірі розвернулася, наче пружина, але до того, як устигла вразити Фабіо якимось гострим зауваженням, що стосувалася його веснянок чи зросту, хлопець потягнув її поміж візками, діжками і ятками, пояснюючи одночасно, що башта над плациком має назву Злодійської, що каміння, яке узято для її будови, походить із морського дна, й що дерева, що під нею ростуть, звуться платанами.

      – Але ж ти страшенно маломовна, Цірі, – ствердив він раптом.

      – Я? – удала вона здивування. – Нічого подібного! Я просто уважно слухаю те, що ти говориш. Ти розповідаєш дуже цікаво, знаєш? Я саме хотіла тебе запитати…

      – Слухаю, питай.

      – А чи далеко звідси до… до міста Аретуза?

      – Ні, зовсім близько! Бо Аретуза це ніяке не місто. Зійдемо на мур, покажу тобі. Оно, там сходи.

      Мур був високим, а сходи стрімкими. Фабіо спітнів і задихався, і не було в тому нічого дивного, бо увесь час – патякав. Цірі довідалася, що мур, який оточував місто Горс Велен, – конструкція недавня, набагато молодша за саме місто, збудоване ще ельфами, що в ній тридцять п’ять футів висоти й що це – так званий мур казематний,[21] зроблений із тесаного каміння і необпаленої цегли, бо такий матеріал краще протистоїть ударам таранів.

      На верху привітав їх й овіяв освіжаючий морський вітер. Цірі із радістю дихала ним після густої і нерухомої задухи міста. Сперла лікті на край муру, дивлячись з висоти на порт, кольоровий від вітрил.

      – Що то, Фабіо? Що воно за гора?

      – Острів Танедд.

      Острів був, здавалося, дуже близько. Й острів – не нагадував.

21

Конструкція муру, при якій між стінами залишалися порожнини, що потім заповнювалися іншим за щільністю матеріалом; в цілому це додавало стіні більшої стійкості при ударах облогових механізмів.