Відьмак. Час погорди. Анджей Сапковський

тебе вони дивляться, не на мене! Я не хочу йти до жодної школи! Ти мені обіцяла, що завжди будеш зі мною, а зараз хочеш залишити мене! Саму! Я не хочу бути сама!

      – Не будеш сама. У школі багато дівчат твого віку. Будеш мати багато коліжанок.

      – Я не хочу коліжанок. Хочу бути з тобою і з… Я думала, що…

      Йеннефер різко повернулася до неї.

      – Що ти думала?

      – Я думала, що ми їдемо до Ґеральта, – Цірі із викликом задерла підборіддя. – Я добре знаю, про що ти думаєш усю дорогу. І чому вночі – зітхаєш…

      – Досить, – просичала чародійка, і вигляд її палаючих очей змусив Цірі сховати обличчя у гриві. – Надто вже ти роззухвалилася. Нагадую тобі, що час, коли ти могла мені опиратися, минув безповоротно. Й це сталося з твоєї власної волі. Тепер ти маєш бути слухняною. Зробиш те, що я накажу. Ти зрозуміла?

      Цірі кивнула.

      – Те, що я накажу, буде для тебе найкращим. Завжди. Й тому ти будеш мене слухати й виконувати мої доручення. Ясно? Зупиняй коня. Ми приїхали.

      – Це та школа? – забурчала Цірі, зводячи очі на величний фасад будинку. – Це вже…

      – Ані слова більше. Злізай. І поводься, як належить. Це не школа, школа – в Аретузі, не в Горс Велені. Це банк.

      – А навіщо нам банк?

      – Подумай. Злазь, я сказала. Не в калюжу! Залиш коня, для того є слуги. Зніми рукавички. У банк не заходять у рукавичках для їзди. Глянь на мене. Поправ берет. Вирівняй комірець. Вирівняйся. Не знаєш, що робити із руками? Тоді нічого із ними не роби.

      Цірі зітхнула.

      Слуги, які виточилися з воріт будинку й, гнучись у поклонах, прийняли коня, були ґномами. Цірі дивилася на них із цікавістю. Хоча так само низькі, кремезні й бородаті, нічим вони не нагадували її товариша, Ярпена Зігріна, чи його «хлопців». Слуги були старшими, однаково одягненими, ніякими. Й приниженими, чого про Ярпена та його «хлопців» у жодному разі було неможливо сказати.

      Вони увійшли всередину. Магічний еліксир усе ще діяв, тож з’ява Йеннефер призвела до миттєвого й чималого заворушення, біганину, уклони, подальші смиренні вітання і декларації готовності до послуг, кінець чому поклала з’ява неймовірно товстого, достойно одягненого білобородого ґнома.

      – Шановна Йеннефер! – загудів ґном, подзвонюючи золотим ланцюгом, що звисав з могутньої шиї значно нижче білої бороди. – Що за несподіванка! Й що за честь! Прошу, прошу, до кабінету! А ви – не стійте та не витріщайтеся! До роботи, до рахівниць! Вільфлі, мигцем до кабінету пляшку «Кастель де Нойф», року… Ну ти знаєш, якого року. Швиденько, одна нога тут, інша – там! Прошу, прошу, Йеннефер. Справжня радість тебе бачити. Виглядаєш… Ех, зараза, аж дихання спирає!

      – Ти також, – посміхнулася чародійка, – непогано тримаєшся, Джанкарді.

      – Ну, напевне. Прошу, прошу, до мене, до кабінету. Але ж ні, ні, пані вперед. Ти ж знаєш дорогу, Йеннефер.

      У кабінеті було темнувато й приємно прохолодно, у повітрі висів запах, який Цірі пам’ятала з вежі писарчука Ярре, – запах чорнил, пергаменту й куряви, що вкривала дубові меблі, гобелени й старі книжки.

      – Сідайте,