Відьмак. Час погорди. Анджей Сапковський

пасти на стерні, а фортеці із повними коморами довго облягати… Погода сприяє землеробам, а врожай має бути непоганий… Так, погода на диво добра. Сонце гріє, шуліки дощик виглядають дарма… А Яруга в Дол Анґра дуже мілка… Легко її перейти вбрід. В обидва боки.

      – Чому Дол Анґра?

      – Сподіваюся, – банкір погладив бороду, окинувши чародійку швидким поглядом, – що можу тобі довіряти?

      – Завжди міг, Джанкарді. Й нічого не змінилося.

      – Дол Анґра, – повільно сказав ґном, – це Лирія й Едірн, які є у військовому союзі із Темерією. Ти ж не вважаєш, що Фольтест, який купує човни, має намір скористатися ними сам?

      – Ні, – повільно сказала чародійка, – Не вважаю. Дякую за інформацію, Мольнаре. Хтозна, може, ти й правий? Може, на з’їзді нам і справді вдасться вплинути на долю світу й людей, які в цьому світі мешкають?

      – Не забудьте про ґномів, – пирхнув Джанкарді. – Й про їхні банки.

      – Намагатимемося. І якщо ми вже про це…

      – Слухаю тебе уважно.

      – Маю витрати, Мольнаре. А якщо зніму щось із рахунків у Вівальді, знову хтось може втопитися, тож…

      – Йеннефер, – перебив ґном, – ти маєш у мене необмежений кредит. Погром у Венґерберзі був дуже давно. Може, ти забула, але я не забуду ніколи. Ніхто з родини Джанкарді не забуде. Скільки тобі треба?

      – Тисячу п’ятсот темерійських оренів, переказом на філіал Джанкарді в Елландері, на рахунок храму Мелітеле.

      – Зроблено. Хороший переказ, гроші для храмів не оподатковуються. Що ще?

      – Скільки коштує річна оплата в школі в Аретузі?

      Цірі нашорошила вуха.

      – Тисяча двісті новіградських крон, – сказав Джанкарді. – Для нової адептки – ще й сплата зарахування у школу, десь біля двохсот.

      – Подорожчало, зараза.

      – Усе подорожчало. Адепткам не жаліють нічого, живуть в Аретузі наче принцеси. А з них половина міста живе: кравці, шевці, цукерниці, постачальники…

      – Знаю. Сплати дві тисячі на рахунок школи. Анонімно. Із зазначенням, що йдеться про зарахування до школи й завдаток на оплату… За одну адептку.

      Ґном відклав перо, глянув на Цірі, посміхнувся із розумінням. Цірі, вдаючи, що гортає книгу, слухала уважно.

      – Це все, Йеннефер?

      – Ще триста новіградських крон для мене, готівкою. Для з’їзду на Танедді я потребуватиму принаймні три сукні.

      – Навіщо тобі готівка? Я тобі банківський чек дам. На п’ятсот. Ціни імпортованих тканин також холерно зросли, а ти ж не одягаєшся у вовну й льон. А якщо ти чогось потребуєш, для себе чи для майбутньої адептки школи в Аретузі, мої лавки й склади – відчинені.

      – Дякую. На який відсоток ми домовимося?

      – Відсоток, – ґном підвів голову, – ти заплатила родині Джанкарді авансом, Йеннефер. Під час погрому у Венґерберзі. Не будемо вже про те говорити.

      – Я таких боргів не люблю, Мольнаре.

      – Як і я. Але я – купець, ґном справи. Я знаю, що таке зобов’язання. Знаю його вартість. Повторюю, не будемо ми про те говорити. Справи, про які ти