Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

подивився на неї.

      – Він хоче знову ув’язнити тебе, хоча ти ще не встигла дізнатися, що таке свобода?

      – А що таке свобода?

      Клерфе посміхнувся.

      – Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода – це не безвідповідальність і не життя без мети. Легше зрозуміти, якою вона не буває, аніж якою вона є.

      – Коли ти повернешся? – запитала Ліліан.

      – За кілька днів.

      – Ти маєш коханку в Римі?

      – Авжеж.

      – Так я й думала.

      – Чому?

      – Було б дивно, якби ти жив сам. Я також не жила сама, коли ти з’явився.

      – А тепер?

      – Тепер, – сказала Ліліан, – я тут надто п’яна сама собою, щоб могла над цим замислюватись.

      Наступного дня Ліліан поїхала до Баленсіаґи. Крім спортивного одягу, в неї було небагато вбрань. Деякі пошиті були ще за воєнною модою, інші зосталися після матері, перероблені дешевою кравчинею.

      Ліліан уважно обстежувала жінок, що сиділи біля неї. Вивчала їхнє вбрання і шукала в їхніх обличчях того самого очікування, яке було в ній. І не знаходила його. Бачила натомість підстаркуватих надутих папуг, які були понад міру напомаджені й очима, всіяними зморшками, без повік, дивилися на молодших жінок, а також – молодиць із крихкою елегантністю, яких скептичні погляди не виражали нічого, окрім незрозумілого зачарування тим, що вони просто живуть. Між ними сиділа гарненька зграйка американок, балакучих, щебетливих і геть наївних. Тільки де-не-де в збудженій порожнечі, наче лагідний вогник, що вже пригасає, але все ще спалахує серед темряви, майнуло обличчя не першої молодості, що має в собі якусь магічну силу, без паніки, зате з рідкісним чаром, інколи властивим старінню, який не іржа, а як патина на шляхетному посуді вивищує його красу.

      Розпочався парад манекенниць. Ліліан чула міський галас, що зливався у какофонію сталі, бетону й машин. Здавалося, ніби то вітер навіяв звідти манекенниць, що рухаються на худорлявих ногах, наче якісь штучні тварини, стрункі хамелеони, які змінюють сукні, як колір шкіри, і мовчки вихляють поміж стільців. Ліліан вибрала п’ять моделей.

      – Хочете приміряти відразу? – поцікавилася продавчиня.

      – А я можу?

      – Так. Ці три пасуватимуть вам, а ті трохи завеликі.

      – Коли я могла б їх забрати? – запитала Ліліан.

      – А коли ви їх потребуєте?

      – Негайно.

      Продавчиня розсміялася.

      – Негайно тут означає за три-чотири тижні – не раніше.

      – Я потребую їх негайно. Чи можу я купити моделі, які мені пасують?

      Продавчиня похитала головою.

      – На жаль, ні, ми потребуємо їх щодня. Але ми зробимо, що в нашій силі. Ми завалені роботою, мадемуазель. Якби ми реалізовували замовлення по черзі, вам довелося б чекати шість тижнів. Може, ми приміряємо оцю чорну вечірню сукню?

      Зразки суконь перенесли до кабіни, викладеної дзеркалами. Разом із ними увійшла кравчиня, щоб зняти мірку.

      – Чудовий вибір, мадемуазель, – сказала продавчиня. – Сукні вам пасують так, наче були для вас спроектовані. Месьє Баленсіаґа зрадіє, коли побачить їх на вас. Шкода, що його зараз нема.

      – А