Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

мені таке: що ти робиш на самоті?

      Спантеличений старий підвів свою пташину голівку.

      – Та мало що. Я завжди зайнятий. Дивне питання. Не розумію, чому ти запитуєш.

      – Тобі ніколи не спадало на думку забрати все, що в тебе є, поїхати світ за очі й усе протринькати?

      – Ти така сама, як і твій батько! – зневажливо сказав старий. – Він ніколи не мав почуття обов’язку й почуття відповідальності. Треба буде спробувати знову призначити тобі опікунів!

      – Це тобі не вдасться. Ти вважаєш, що я марную гроші, а я вважаю, що ти марнуєш своє життя. Нехай кожен залишається при своїй думці. І дістань мені гроші не пізніше завтрашнього дня. Я хочу якнайскоріше купити собі сукні.

      – А де ти їх купиш? – швидко запитав старий марабу.

      – У Баленсіаґи. Не забудь, що це мої гроші.

      – Твоя мати…

      – До завтра, – сказала Ліліан і ледь торкнулася губами лоба старого.

      – Послухай, Ліліан, не роби дурниць! Ти зодягнена дуже добре, вбрання в цих будинках моди коштують маєток!

      – Цілком можливо, – відповіла Ліліан і подивилася на сірий двір і сірі вікна навпроти, в яких відбивалися рештки сонця, наче відполіровані сланці.

      – Ти така сама, як твій батько. – Старий був щиро наляканий. – Така сама! Ти могла б зараз жити без турбот, коли б не його вічні фантазії.

      – Стрийку Ґастоне, кажуть, у наш час можна покінчити з грошима двома способами. Один із них – заощаджувати, а потім втратити їх під час інфляції, інший – витратити їх. А тепер скажи мені, як тобі ведеться.

      Ґастон нервово махнув рукою.

      – Сама бачиш. Мені важко. Такі часи! Я бідний.

      Ліліан роззирнулася. Вона побачила красиві старовинні меблі, фотелі в чохлах, кришталеву люстру, перев’язану марлею, кілька добрих картин.

      – Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий?

      Якийсь час він розглядав її своїми темними пташиними очками.

      – Хочеш жити тут? Але ж у мене обмаль місця.

      – Місця у тебе досить, але я не хочу жити тут. Скільки тобі, власне кажучи, років? Здається, ти на двадцять років старший за батька?

      Старий, вочевидь, був збитий з пантелику.

      – Ти ж знаєш. То навіщо запитувати?

      – А ти не боїшся смерті?

      Ґастон помовчав з хвилину, після чого тихо сказав:

      – У тебе жахливі манери.

      – Ти маєш рацію. Мені не варто було тебе запитувати про це.

      – Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.

      Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.

      – Ні, не розраховую. Я живу в готелі й ніколи не буду для тебе тягарем.

      – У якому готелі? – квапливо запитав Ґастон.

      – У «Біссон».

      – Слава Богу! Я б не здивувався, якби ти оселилася в «Ріц».

      – Я також, – сказала Ліліан.

      Трохи згодом по неї зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».

      – Як відбулася твоя перша зустріч із тутешнім світом? – запитав він.

      – У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно.