Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

сухо мовив він.

      Ліліан кивнула.

      – Ви ж знаєте, що вам заборонено виходити?

      – Так, знаю.

      По блідому обличчю Далай-лами пробігла рожева тінь.

      – Отже, вам байдуже, чи підкоряєтесь ви цій забороні, чи ні. У такому випадку я змушений просити вас покинути санаторій. Може, деінде знайдете місце, яке краще вам відповідатиме.

      Ліліан не ризикнула відповісти, іронія була надто виразна.

      – Я розмовляв зі старшою сестрою, – сказав Далай-лама, сприйнявши її мовчання за прояв страху, – вона сказала, що це вже не вперше. Вона вас часто застерігала, але ви не брали цього до серця. Однак така поведінка деморалізує цілий санаторій. Ми не можемо з цим миритися.

      – Розумію, – перебила його Ліліан. – Сьогодні пополудні я покину санаторій.

      Далай-лама поглянув на неї з виразним приголомшенням.

      – Аж так не кваптеся, – відказав він за хвилю. – Прошу вас ще добре все обдумати, перш ніж підшукаєте собі інше місце. Чи, може, ви вже це зробили?

      – Ні.

      Професор був дещо збитий з пантелику. Він чекав сліз і прохань пробачити їй.

      – Навіщо стільки зусиль, щоб зашкодити власному здоров’ю, панно Дюнкерк? – запитав він нарешті.

      – Коли я робила все, що рекомендовано, мені теж не ставало краще.

      – Але коли комусь часом стане гірше, то це ж не привід, щоб переривати лікування, – розгнівався професор. – Навпаки! Саме тоді потрібно бути особливо обережним!

      Коли комусь часом стане гірше. Але це вже так її не струснуло, як учора, коли медсестра підтвердила її припущення.

      – Безглуздий порив до самогубства! – скаженів далі Далай-лама, який вважав, що під шорсткою оболонкою має голубине серце. – Будь ласка, вибийте собі ці дурниці зі своєї чарівної голівки! – Він обняв Ліліан рукою і легенько струснув. – Ну, а тепер прошу повернутися до свого покою і відтепер суворо дотримуватися розпорядку.

      Ліліан вивільнилася з-під його руки.

      – Я певна, що й далі порушувала б розпорядок, – сказала спокійно. – Тому вважаю, що краще буде, якщо я покину санаторій.

      Слова Далай-лами щодо стану здоров’я не тільки її не перелякали, а навпаки – додали їй упевненості й рішучості. А ще притупили біль від розлуки з Борісом, бо в неї вже не залишалося свободи вибору. Вона почувалася, як солдат, який після тривалих зволікань отримав наказ іти в наступ. Не залишалося нічого іншого, як тільки виконати. Невідворотність стала частиною її самої, так само як наказ про наступ уже містить у собі й уніформу, і прийдешню битву, і, можливо, навіть смерть.

      – Не завдавайте собі клопоту! – вигукнув Далай-лама. – Адже тут майже нема інших санаторіїв – куди ви переїдете? До пансіонату?

      Він стояв перед нею, цей великий, добрий бог санаторію, і починав втрачати терпіння, бо ця норовлива кішка упіймала його на слові, щоб тепер змусити взяти його назад.

      – Кілька наших правил існують лише у ваших інтересах, – гарячкував він далі. – До чого б ми докотилися, якби запанувала анархія? А як же