Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

багато людей думає, що мене звати Герман.

      – Швидше можна було б сподіватися, що ти волів би змінити прізвище, ніж малювати його такими великими літерами.

      – Я був би страшним дурнем, – сказав хлопець. – Тепер, коли знову з’являється дедалі більше німецьких авт! Він не уявляєте собі, які я отримую чайові! Ні, пане, моє прізвище – золота жила.

      Клерфе зиркнув на його шкіряну куртку.

      – Це вже куплено за ці гроші?

      – Наполовину. Але, перш ніж закінчиться сезон, будуть іще лещетарські черевики і плащ, я певен.

      – А може, ти прорахуєшся: від декого не одержиш чайових саме через своє прізвище.

      Хлопець вискалив зуби і вкинув ланцюги до багажника.

      – Але не від тих, хто може собі дозволити виїжджати на лижви, пане. Крім того нічого поганого не може статися: одні дають, радіючи, що його вже немає, а другі – тому що в них пов’язані з ним приємні спогади, але дають майже всі. Я спостеріг це, відколи тут з’явилася ця вивіска. Бензин, пане?

      – Бензин, – сказав Клерфе, – цілих сімдесят літрів, але я куплю його не в тебе, а в когось не такого спритного, як ти. Пора, Губерте, щоб твоя картина світу трохи змінилася.

      За годину сніг лишився позаду. Уздовж шосе мчали потоки, з дахів капотіло, а стовбури дерев блищали від вогкості. У вікнах червонів захід сонця. Діти бавилися при дорозі. Поля були чорні й мокрі, а на лугах видно було жовту й сіро-зелену торішню траву.

      – Хочете зупинитися? – запитав Клерфе.

      – Ще ні.

      – Боїтеся, що сніг може нас наздогнати?

      Ліліан кивнула.

      – Я більше ніколи не хотіла його бачити.

      – Не раніше від наступної зими?

      Ліліан не відповіла. Наступна зима. То було щось як Сиріус або Плеяди. Ледве чи колись вона її ще побачить.

      – А може б, ми щось випили? – запитав Клерфе. – Кави з вишнівкою? Ми маємо ще чималий шмат дороги.

      – Добре, – згодилася Ліліан. – Коли будемо над Лаґо Маджоре?

      – За кілька годин. Пізно ввечері.

      Клерфе затримав авто перед сільським готелем. Усередині офіціантка запалила світло. На стінах висіли картини, що зображували оленів під час гону й тетеруків під час токування.

      – Ви голодні? – запитав Клерфе. – Що ви їли на обід?

      – Нічого.

      – Так я і думав. – Він звернувся до офіціантки: – Що у вас є з їжі?

      – Салямі, мисливські ковбаски й шубліґи. Шубліґи готові.

      – Два шубліґи та кілька скибок чорного хліба. Крім того масло й точене вино. Маєте фендан?

      – Фендан і вальполічелло.

      – Фендан. А ви що вип’єте?

      – Сливовицю, якщо не заперечуєте, – сказала офіціантка.

      – Не заперечую.

      Ліліан сиділа в кутку біля вікна. Відсторонь прислухувалася до розмови Клерфе з офіціанткою. Червонясте світло лампи грало на пляшках у буфеті зеленими й червоними відблисками. За вікном чорніли дерева на тлі високого зеленавого вечірнього неба, в сільських будинках спалахувало перше світло. Усе було дуже спокійним і природним, вечір без страху й бунту, і Ліліан була