Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

будете пити? – запитав Клерфе. – Пунш і глінтвейн подають відразу, але якщо ми захочемо, офіціант має для нас у запасі трохи горілки та коньяку. Я пополудні дозволив йому проїхатися селом на «Джузеппе». Залив мастилом дві свічки й не тямився від щастя. Маєте охоту на коньяк? Я пропоную глінтвейн.

      – Добре, – сказала Ліліан, – хай буде. Коли ви завтра їдете?

      – На світанку.

      – Куди?

      – До Парижа. Поїдете зі мною?

      – Так, – відказала Ліліан.

      Клерфе розсміявся, не вірячи їй.

      – Добре. Але ви не зможете взяти багато багажу. «Джузеппе» до цього не пристосований.

      – Я потребую небагато. Де ми зупинимося на перших порах?

      – Спочатку виїдемо зі снігів, які ви так ненавидите. Не дуже далеко. Через гори до Тічино. Над Лаґо Маджоре. Там уже весна.

      – А потім?

      – До Женеви.

      – А потім?

      – До Парижа.

      – Хіба не можна відразу поїхати до Парижа?

      – Тоді б ми мусили вирушити вже сьогодні вночі. Це трохи задалеко як на один день.

      – А з Лаґо Маджоре можна доїхати за день?

      Клерфе придивився до неї уважніше. Він досі вважав усе забавою, але як на забаву випитувала його надто докладно.

      – За день можна доїхати, – сказав він. – Але навіщо? Невже ви не хочете побачити нарцисові луги навколо Женеви? Їх усі хочуть побачити.

      – Я можу їх побачити з вікна авта.

      На терасі запалили штучні вогні. Феєрверки злітали в повітря, вогняні колеса крутилися, сиплячи іскрами, а потім прийшла черга на червоні ракети, які злітали стрімко, і, коли глядачі вже думали, що в процесі самотнього польоту вони вичерпали свою енергію, вони раптом розбризкувалися на золоті, зелені та голубі снопи й опадали на землю сотнями іскор.

      – О Господи! – шепнув раптом Ґольманн. – Далай-лама!

      – Де?

      – У дверях. Щойно прийшов.

      І справді, біля входу стояв професор, блідий, з лисою головою, і уважно розглядав тлум, що клубочився в хаті. Хтось начепив йому на голову паперову шапку. Він скинув її одним рухом і почав протискатися до столика біля дверей.

      – Хто б подумав? – сказав Ґольманн. – Що тепер робити?

      – Просто нічого, – мовила Ліліан.

      – Може, нам краще обережно змішатися з натовпом і зникнути?

      – Ні.

      – Він вас не розпізнає, Ґольманне, – промовила Долорес Пальмер, – з цими вусами.

      – Але вас! І Ліліан. Особливо Ліліан.

      – Можемо сісти так, щоб він не бачив наших облич, – запропонував Чарльз Ней, підводячись.

      Долорес помінялася з ним місцями, а Марія Савіні сіла на стілець Ґольманна. Клерфе усміхнувся і весело зиркнув на Ліліан, чи не хоче й вона помінятися з ним місцями. Але вона похитала головою.

      – Може б, ви пересіли, Ліліан? – спитав Чарльз. – Інакше він упізнає вас і завтра буде великий скандал. Ми й так уже в цьому місяці маємо чимало на совісті.

      Ліліан бачила бліде обличчя Далай-лами з водянистими очима,