Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

бути тишею. Стала високим чужим шумом у вухах.

      – Звичайно, я знаю, що не покращилося, – сказала Ліліан із зусиллям. – Таке часто трапляється.

      – Звичайно, – защебетала медсестра з полегкістю. – Завжди є коливання. Угору й униз. Невеликі рецидиви завжди трапляються. Особливо взимку.

      – І навесні, – сказала Ліліан. – І влітку. І восени.

      – У вас є почуття гумору, – розсміялася медсестра. – Якби ви ще вміли бути спокійнішою! І виконували рекомендації професора. Врешті, він знає все найкраще.

      – Добре, так я й зроблю. Будь ласка, не забудьте своєї сукні.

      Ліліан чекала нетерпляче, поки медсестра, забравши знімок і сукню, вийде. Здавалося їй, наче разом із нею завітав до покою подих смерті, який вона принесла у складках свого білого кітеля з покою Мануели. «Яка вона бездушна! – подумала Ліліан. – Якими бездушними буваємо всі ми! Чому вона не йде? І як свавільно та з яким огидним уподобанням перекидає сукню через плече».

      – Тих кілька фунтів ви швидко надолужите, – сказала медсестра. – Тільки треба добре їсти! Наприклад, увечері! На десерт буде чудове шоколадне суфле з ванільною поливою.

      «Я сама це спровокувала, – подумала Ліліан. – Не тому, що я хоробра, а тому, що боюся. Я збрехала. Я хотіла почути щось протилежне!»

      Пролунав стукіт, і до покою зайшов Ґольманн.

      – Клерфе завтра виїжджає. Сьогодні вночі місяць уповні. Це традиційне свято на горах у рятувальницькій садибі. Може, й ми відірвемося ще раз і поїдемо туди з ним?

      – І ви також?

      – Так. Востаннє.

      – Мануела померла.

      – Я чув. Це полегкість для всіх. Особливо для її родичів – і, мабуть, для Мануели також.

      – Ви говорите, як Клерфе, – сказала непривітно Ліліан.

      – Гадаю, з часом ми всі заговоримо, як Клерфе, – відказав спокійно Ґольманн. – У його випадку дистанція просто коротша, тому звучить це гостріше. Він живе від одних перегонів до інших. А його шанси з кожним роком маліють. Може б, ми провели з ним цей вечір?

      – Я не знаю.

      – То його останній вечір. А Мануела вже не оживе, незалежно від того, що ми робитимем.

      – Знову ви говорите, як він.

      – Чому б я не мав так говорити?

      – Коли він виїжджає?

      – Завтра пополудні. Хоче проїхати перевал, перш ніж знову почне падати сніг. Прогноз погоди передбачає сніговицю на завтрашню ніч.

      – Клерфе їде сам? – поцікавилася Ліліан, долаючи внутрішній опір.

      – Так. То ви прийдете ввечері?

      Ліліан не відповіла. Надто багато всього звалилося на неї водночас. Треба все обдумати. Але над чим тут було замислюватись? Хіба ж вона й раніше не відвідувала ті вечірки? Тепер залишається лише погодитися.

      – А ви не думали, що, може, варто бути обережнішим? – поцікавилася вона.

      – Сьогодні ввечері ні. Долорес, Марія і Чарльз також прийдуть. На дверях сьогодні Жозеф. Якщо ми вислизнемо звідси о десятій, то встигнемо в саму пору на канатну колію. Сьогодні уночі вона курсує до першої. Я прийду по вас, – Ґольманн розсміявся. – На майбутнє