Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

відповідає овочева грядка. Що робити в такій ситуації?

      – Страждати й бути щасливим.

      Ліліан підвелася з місця. У цей момент відчинилися двері і з’явилася Крокодилиця.

      – Так я й думала! Цигарки! Алкоголь у покої! Оргії! Навіть ви тут, панно Рюш! – шипіла вона до Ліллy. – На милицях! І ви, Шірмере, ви також! Маєте бути в ліжку!

      – Я мав би вже давно бути мертвий, – відказав весело сивобородий. – Теоретично, зрештою, таким і є. – Він вимкнув грамофон, витяг із динаміка шовкову білизну й помахав нею над головою. – Я живу в кредит! А в такому житті діють інші права, ніж у тому, в якому людина народилася.

      – Так? А які то права, якщо можна поцікавитися?

      – Тільки одне: брати з життя стільки, скільки вдасться. Як цього досягти – індивідуальна справа кожної людини.

      – Я змушена попросити вас негайно лягти в ліжко. Хто вас сюди привіз?

      – Мій власний розум.

      Сивобородий піднявся на свій візок. Андре не міг зважитися – штовхати чи ні. Ліліан виступила вперед.

      – Я відвезу вас, – вона штовхнула візок до дверей.

      – Отже, то ви! – сказала Крокодилиця. – Я повинна була б здогадатися.

      Ліліан випровадила візок на коридор. Чарльз Ней і решта вийшли за нею. Хихотіли, мов діти, спіймані на пустощах.

      – Хвилиночку! – сказав Шірмер і повернув візок знову в бік дверей, перед якими стояла Крокодилиця з гордо піднятою головою. – З усього того, що ви втратили у своєму житті, – сказав він, – троє хворих могли б щасливо існувати. Спокійної ночі з чавунною совістю!

      Шірмер спрямував візок знову на коридор. Далі штовхав Чарльз Ней.

      – Навіщо стільки морального обурення, Шірмере? – поцікавився він. – Адже ввічливе звірятко тільки виконує свій обов’язок.

      – Я знаю. З тією лише різницею, що робить це надто по-хамськи. Але я її ще переживу! Я пережив уже її попередницю – та мала сорок чотири роки й померла раптом за чотири тижні, хвора на рак – переживу й цю бестію. Скільки років Крокодилиці? Напевно, понад шістдесят. А може, й усі сімдесят! Її також переживу!

      – Прекрасна мета! Шляхетні з нас люди! – усміхнувся Чарльз.

      – Ні, – відказав сивобородий з гіркою сатисфакцією. – Ми роковані на смерть. Але не тільки ми. Інші також! Усі! Усі! З тією лише різницею, що ми про це знаємо, а інші ні.

      За півгодини до покою Ліліан прийшла Єва Мозер і поцікавилася:

      – Моє ліжко тут?

      – Ваше ліжко?

      – Так. Мій покій спустошений. Також зник мій одяг. Але ж я мушу ще десь переночувати. Цікаво, де мої речі. – Коли когось виписували з санаторію, одним зі звичних жартів було ховання його речей в останню ніч. Єва була засмучена. – Я ж попросила все випрасувати. А вони ще, чого доброго, вимастять! Тепер, коли я виписана, то мушу рахуватися з грошима.

      – А ваш батько не буде вами опікуватися?

      – Він хоче мене позбутися. Думаю, заміряється знову мене одружити.

      Ліліан охопило раптове почуття, що вона не витримає цю дівчину ані хвилини