Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман Іваничук

із листа моєї сестри Наталки дізнався, що виключили з університету і «Панчишина».

      Було так. Великий погромник секретар комітету комсомолу Череповський майже щодня проводив збори студентів, що тривали до півночі, і щоразу когось виключали. А коли вже не стало жертв, він сказав: «Признавайтеся самі, хто має гріх перед радянською владою, ми все знаємо. Все знаємо! Зізнавайтеся, поки не пізно, і вам буде прощено».

      Тоді підвівся «Панчишин» і сказав:

      «Я був в УПА».

      І дивно: йому потім було-таки прощено, він закінчив університет.

      То чому ж ви, пане «Панчишин», не признаєтеся привселюдно – чому вам було прощено? Врятуйте хоча б руїни храму душі своєї!

      7

      Московсько-більшовицька імперія, яку я колись в одному інтерв’ю назвав стодолою і це ймення прийнялося в політичному жаргоні, остаточно розвалилася 8 грудня 1991 року, коли в Мінську був ухвалено кравчуківський варіант Співдружності незалежних держав. Колос, який здавався незмірно могутнім і таки насправді десятки років потрясав світом, стояв на глиняних ногах, і ахіллесовою п’ятою була в нього Україна: недарма ж виморював її голодом Сталін, а команда Брєжнєва нагально русифікувала, намагаючись перетворити велику націю в населення, знеособлений народ; кожен тиран як тільки міг дбав про те, щоб Україна, залишившись багатою і людно заселеною землею, втратила назавше своє родове ім’я.

      Та ось нація пробудилася. Власне, не прокинулася, бо й не спала – підвела голову. Ми ніколи не будемо знати, за що Бог так довго карав Україну, – мені здається, що він на одну Божу мить забув про неї і тривала ця мить кілька віків; проте мав-таки Господь в полі зору наш край, коли розділив його на частини і не залишив український народ гуртом в одній неволі.

      Якби вся Україна опинилася під Росією, вона б давно уже загинула, зденаціоналізована валуєвими, столипіними, Сталіними, брєжнєвими і, зрештою, горбачовими: її задушила б русифікацією і фізичним мором Московія. Бог залишив частину України – Галичину – в легшій, австрійській і польській неволі, де панувала скупа, а все ж таки елементарна демократія, і в ній мали можливість вирости духовні й політичні провідці – Іван Франко, Мирон Тарнавський, Богдан Лепкий, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Михайло Горинь. Такі провідці нашої нації могли визріти тільки в Галичині, яка стала українським П’ємонтом. Не столицею, ні, наша столиця може бути тільки в Києві; зрештою, сам Гарібальді йшов своїм визвольним походом з П’ємонту на Рим.

      Кілька років тому повіяв новий весняний вітер з галицького заходу на всю Україну. Спочатку у Львові створилося Товариство української мови «Просвіта», від якого покотилася перша хвиля нашого відродження; у Львові було засновано перший осередок РУХу – найбільш популярної політично-громадської організації, яка підготувала демократичні вибори і створила в українському парламенті першу опозицію – Народну Раду, котра врешті-решт вирішила політичну долю України; 22 січня 1990 року з Івано-Франківська