Название | Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 |
---|---|
Автор произведения | Роман Іваничук |
Жанр | Современная зарубежная литература |
Серия | |
Издательство | Современная зарубежная литература |
Год выпуска | 2016 |
isbn | 978-966-03-7537-6 |
Тепер – про consilium abendi.
«Ми разом не будемо закінчувати університету», – сказав якось відверто-погрозливо «Панчишин».
Я відчував уже своє приречення. 24 жовтня 1949 року був убитий Ярослав Галан, почалися масові репресії студентів. Та відступати я вже не мав куди – хіба зламатись перед «Панчишиним».
Убивство Галана буквально всіх спаралізувало: хто, за що і з якою метою його вбив? Був комуністом – та чи ж він один? Можна було дивуватися, як здужав він залишитись вірним комуністичним ідеям після того, як його молоду дружину Анничку в 1937 році розстріляли в Києві більшовики, – але й за фанатизм ніхто нікого ще не карав смертю. Писав ганебні памфлети проти папи римського – ну й що: памфлети писали тоді всі, кому не ліньки, скільки більшовицьких памфлетистів довелося б знищити?
А що Галан був незалежний і не ходив на пальчиках перед комуністичними бонзами, що своєю участю в Нюрнберзькому процесі здобув певний авторитет хоча б у Львові, що воював з руйнівниками української культури і захищав не тільки газові ліхтарі, а й картини і книги, які тоді стосами спалювали на внутрішніх подвір’ях музеїв і бібліотек, що Галана не приймали в партію і майже не друкували його творів, а п’єс не ставили – про це знали всі.
Знали окремі люди, наближені до Галана, що напередодні вбивства йому наказали здати в НКВД револьвер і кудись поділася його улюблена вівчарка… А почерк, почерк убивства: чи не так само був убитий Троцький – сокирою по голові? А недавно в пресі з’явилося свідчення про те, що убивця Галана Стахур, коли його вели на страту, закричав: «Я не вбивав, не вбивав Галана!» А ще є версії, що Стахура зовсім і не розстрілювали…
Історія колись скаже своє слово, та я, залишаючи для себе право на помилку, переконаний, що вбивство Галана було продуманою акцією Сталіна – Берії, в результаті якої НКВД і партія, позбувшись невигідної для них політичної фігури, отримали можливість розпочати в Галичині нову хвилю репресій. Це був маленький «львівський рейхстаг». А пам’ятники Таланові поставили більшовики не за його літературні заслуги, ті пам’ятники – то знаки боротьби з українською національною ідеологією, і тому їх треба знімати. Я каюсь, що колись, пройнятий певною повагою до культурницької діяльності й освіченості Галана, взяв участь у його глорифікації, забувши на мить, що він став уособленням запеклої боротьби з українською незалежністю.
Після похорону Галана в університеті запало тривожне й гнітюче затишшя: голосні суперечки у нашій групі припинилися, зате студенти чітко розділилися на два табори, більший з яких помимо своєї волі очолив я при підтримці двох студентів-фронтовиків – Івана Денисюка та Сергія Пушика, а менший – «Панчишин» при підтримці Миколи Грицюти та Володимира Здоровеги.
Тоді-то я й почув ті погрозливі слова