Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман Іваничук

ні від селян, ні від міщан – та хіба я зміг би написати всі ті книги, якби відцурався? Чи то заздрість – та ні, ніколи не був заздрісний Василь Палій, а все-таки існує, існує та прірва між соціальними станами… Та, напевно, бар’єром між нами – і я це добре знаю – став мій вступ до комуністичної партії. Більшовизм умів ділити народ на ворожі табори, і мого валенродизму не міг зрозуміти мій приятель.

      Ми служили в одному полку біля Кіровабада майже чотири роки, мешкали в одній казармі і ділили нашу долю порівну.

      До армії Василь працював у Львівському оперному театрі в шевському цеху – робив для балерин балетки. Він не пропустив жодної опери і знав напам’ять усі арії; мав Василь прекрасний тенор, і якби доля склалася в нього інакше, він – поставний красень – міг би стати оперовою зіркою. Василь до зустрічі зі мною не прочитав жодного художнього твору, я ж примусив його взяти в руки «Знедолених» Віктора Гюго, і він проковтнув роман – проковтнув і наситився назавжди: твір Гюго запам’ятав до деталей, але жодної книжки більше не хотів читати, свято переконаний, що кращого художнього твору, ніж «Знедолені», на світі нема. Василь знав, що я пробую писати (в армії я написав повість «Прут несе кригу», вислав її в Кабінет молодого автора Спілки письменників України і отримав розгромну рецензію – на жаль, автора рецензії не запам’ятав, бо тут же її знищив, а в ній мене було обізвано апологетом бандерівщини, хоч у повісті я описав події, за яких про Бандеру ніхто ще й не чув). Василь щиро бажав, щоб я став письменником і написав українські «Знедолені»; я написав – гірше чи краще, але він, я впевнений, не прочитав жодної моєї книжки, бо що доброго може написати комуніст… (Б’є, б’є і довго ще буде бити по нас наш конформізм!) Василя я навчив грати в шахи, і за півроку він став полковим чемпіоном – такий був Василь Палій, львівський швець!

      Та не тільки це було фундаментом нашої щирої дружби. Ми якось зізналися один одному, що кожного з нас викликали поночі в полковий «особый отдел», і лейтенант НКВД Пінчук вербував його й мене в сексоти, щоб ми доносили один на одного. Василеві було простіше, він заявив, що швець на таких тонкощах розумітись не може, мене ж – виключеного з університету студента, до того ж, брата репресованого упівця – лейтенант шантажував і тероризував аж до арешту Берії. Мене й донині морозить на згадку про ті постійні нічні виклики. Не знаю, що було б зі мною, може б, я, стероризований, колись і застрелився на посту, якби не Василь, з яким я ділився кожною крихтою своєї біди.

      Подай звістку мені, мій старий приятелю!

      Моя служба в армії була довгою, і я постійно карався жалем за втраченими роками (мої однокурсники закінчували десь там університет, а я – «через день на ремень, через два – на кухню»), не знаючи ще того, бо й звідки було мені знати, що за тяжке прокляття письменник раніше чи пізніше щедро винагороджується.

      Свої прозові спроби я висилав батькові й отримував від нього довгі й мудрі листи, в яких він суворо оцінював мою писанину, але й заохочував (я ті листи свято зберігаю донині),