Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман Іваничук

наближався до університету, мов до святині. Змучений жорстоким дитинством і юністю, я вірив, що в Храмі Науки, впевнено долаючи сходинку за сходинкою, досягну тієї вершини, яка відповідатиме моїм здібностям, повністю розкрию власні можливості і, ставши жерцем науки й поезії, віддам усі сили згвалтованому народові.

      З фасаду величної будівлі дивилися, вітаючи мене, знамениті скульптури Регеля і підбадьорливо посміхався мармуровий юнак з розгорнутою книгою в руці. Із затамованим подихом я відчинив важку університетську браму, піднявся у вестибуль і – раптом отетерів, і надії враз померкли: біля дверей аулі, з обох боків, стояли два ідоли, іменами яких більшовицькі опричники проводили масові арешти, вивозили людей у Сибір, виморювали голодом селян; стояли вони у Храмі і нагадували «всяк сюди входящому» і мені, юному мрійникові, теж, що спасіння від них на цій землі нема ніде, що альма-матер, колись недоторканна, може бути споганена ними, як і вся Україна… Та був я – і таким залишився донині – телячим оптимістом, я відвернувся від ідолів, і заспокоїв мене скульптурний портрет Франка між колонами вестибуля – я подався широким коридором у бік кафедри української літератури, вглядаючись в обличчя зустрічних поважних мужів, і в кожному з них вбачав майбутнього вчителя, і для кожного мав напоготові свою незаплямовану душу.

      Хтось швидко йшов позаду мене, і той «хтось» кликнув мене на ймення. Я оглянувся і невимовно зрадів, побачивши перед собою Дмитра Павличка, з яким ми після пожежі Коломийської гімназії розійшлися на цілих чотири роки: я закінчував школу в Коломиї, він – у Яблунові.

      Мені не вдалося закінчити університет разом з курсом, який я й донині називаю «перший український», і мені дуже жаль: у цій групі, за малими винятками, не було посередностей; я й нині віддаю належну оцінку навіть тим, які – збаламучені й залякані «Панчишиним» – виступили на ганебних зборах 13 грудня 1949 року проти мене, Сергія Пущика та Івана Денисюка, – всі були особистостями, і нині вони поважні вчені, професори, учителі. Хай їм Бог простить: одні, забамбулені більшовицькою демагогією, не знали, що роблять, і переконані були, що роблять чесно, інші боялися виключення з університету, і я теж їх розумію: виключених скоріше чи пізніше заарештовували, і мене не обминула б неволя, якби я вчасно не зголосився до служби в армії.

      І невимовно тішуся, що Дмитро Павличко перейшов з нашої групи на відділ логіки і психології: я не знаю, як повівся б він на тому consilium abendi[1] з його принципом, яким він, далекоглядніший і раціональніший, ніж інші, керується й донині: «так треба». Так треба для вищої мети (Для вищої мети всі засоби виправдані – Макіавеллі? Ліс рубають – тріски летять – Сталін? А може, «через терни до зірок»?). Павличко багато чого доброго зробив, керуючись цим принципом, але й тяжко не раз із ним спіткнувся. Я такого принципу не визнаю, мабуть, через те й не став нині політиком, а Дмитро ним став – і слава Богу!

      Досить того, що Павличко не голосував тоді проти мене, і не виріс тоді між

1

Рада про вигнання (лат.)