Стократ. Марина Дяченко

усе стало добре. А було так погано. А тепер – чудово. Залишилося тільки прибитися куди-небудь на ніч, до теплого вогню й м’якої перини, обсохнути, виспатися та й податися далі, нікого більше не боячись.

      Коневі передалась його весела впевненість, і він досить бадьоро рушив по дорозі, хоч вона й стрімко розкисала. Ще через півгодини крізь запах мокрого лісу пробилося димне повітря житла, попереду з’явився ліхтар, почеплений на воротях, і прямо коло воріт придорожнього трактиру Ріпка побачив хлопця зі згортком за плечима.

      Хлопець проминав трактир, явно маючи намір заглибитися далі в ліс, а дощ тим часом періщив не вщухаючи, намірившись лити до ранку. Згорток змок. Ріпці здалося, що крізь важкі складки він може роздивитися чудовий клинок. Чи вкрав його хлопець десь, чи з мертвого зняв, чи щось іще гірше…

      – Агов, Злий!

      Хлопець обернувся – без страху, як і раніше. З цікавістю.

      – Хочеш переночувати під дахом? Віддячу за рибу!

      – Та ну, – хлопчисько стояв, піднявши куточки рота, і дощ лився по його лиці. – Яка тут дяка?

      – Ну, просто переночувати, – сказав Ріпка вже не так пихато.

      – Справи в тебе вже ліпше? – хлопець хитро всміхнувся.

      – Ага. Іди під дах, я заплачу.

      – Добре, – хлопець кивнув, не зніяковіло, не догідливо, цілком спокійно. – Якщо ти кличеш…

      Ріпка зліз з мокрого сідла й загрюкав причепленим до воріт молотком.

* * *

      Злий міг запросто йти цілу ніч без упину, і дощ не завдавав йому якихось незручностей. Та саме в ці хвилини, проходячи повз гостинний двір, він думав про знаки та лінії долі. Хіроманти читають долю по лініях долоні, звіздарі – дивлячись на зірки… А чи здатна людина, що йде крізь дощ, прочитати долю в крапельках води, у шелесті листя, у плутанині незначних, здавалося б, подій?

      У цю мить його гукнули, і, ще не обернувшись, він упізнав голос дивної людини, з якою поділився сьогодні рибою. Чоловік ще коло багаття привернув його увагу: він, зрозуміло, злодій, але незвичайний. Особливий. І доля його, як видно, мала от-от зробити крутий поворот.

      – Хочеш переночувати під дахом? Віддячу за рибу!

      Тепер цей чоловік був радісно-напружений, повний дивної і не зовсім чистої радості. Злому стало цікаво.

      І він увійшов услід за новим знайомим під задушливий дах, заздалегідь відчуваючи, що спати сьогодні не доведеться.

* * *

      Ріпці подобалось бути шляхетним. А сьогодні він був шляхетний, мов легендарний князь, бо за рибне частування платив щедро, і головне – без будь-якого примусу; на гостинному дворі зібралося безліч народу – негода підіграла хазяїнові. За кожним столом сиділи, в кожному кутку був розстелений плащ чи матрац, а в центрі сиділи на високих стільцях троє «заступників» – так місцеві догідливо називали свою варту.

      Щойно побачивши їх, Ріпка ледь не вискочив надвір під дощ. Оговтався, допомогли залишки куражу; хлопець на кличку Злий глянув з подивом.

      Вартові, зрозуміло, його не пам’ятали і не помітили жаху, який охопив його сьогодні на базарі, коли сухорлявий чоловік в окулярах звелів забрати від прив’язі коня. Усього-на-всього одне