Все те незриме світло. Ентоні Дорр

Манек

      Щойно її батько називає своє ім’я, з іншого боку дверей чується зітхання. Скрипить ґратка, двері за нею відчиняються.

      – Матір Божа! – вигукує жіночий голос. – Ви були таким маленьким…

      – Це моя донька, мадам. Марі-Лор, познайомся з мадам Манек.

      Марі-Лор намагається зробити реверанс. Її беруть за щоки дві сильні долоні: долоні геолога чи садівника.

      – Боже мій, гора з горою не сходиться, а людина з людиною зійдеться. Любонько, які в тебе подрані панчохи! А п’яти! Це ж ти, напевно, голодна як вовк.

      Вони заходять у вузенький коридор. Марі-Лор чує, як клацають ворота, а тоді жінка замикає за ними двері. Два засуви, ланцюжок. Їх приводять у кімнату, де пахне травами й сирим тістом, – на кухню. Батько розстібає її пальто, допомагає їй сісти.

      – Ми щиро вам вдячні, я розумію, що вже дуже пізно, – каже він.

      Літня жінка – мадам Манек – спритна й жвава, і, вочевидь, уже залишила позаду своє здивування. Вона відмахується від слів подяки і підсовує стілець Марі-Лор ближче до столу. Чиркає сірник, вода ллється в чайник, відчиняються й зачиняються дверцята холодильника. Гуде газ, і, нагріваючись, стукає метал. За мить Марі-Лор відчуває на лиці дотик теплого рушника. Перед нею – кухоль холодної, чистої води. Вона радіє кожному ковткові.

      – Ох, місто набите до краю, – повідомляє мадам Манек, доки клопочеться на кухні, розтягуючи слова, мов казковий персонаж. Здається, вона невисока і взута у великі, важкі черевики. Голос у неї низький, трохи хрипливий, як у моряка або курця. – Дехто може собі дозволити жити в готелі чи орендувати житло, але багато людей ночують на складах, на соломі, майже не мають їжі. Я узяла б когось сюди, але твій дядько, ти ж знаєш, може засмутитися. Немає ні бензину, ні гасу. Британські кораблі давно відпливли. Нічого не лишили, спалили все. Спочатку я ніяк не могла в це повірити, але Етьєн, це його радіо просто не вимикається…

      Розбивається яєчна шкарлупа. На гарячій сковорідці сичить масло. Її батько коротко розповідає про їхню втечу: вокзали, страшенні натовпи, оминає їхню зупинку в Евре, але скоро Марі-Лор відволікається на запахи, що буяють навколо неї: яєчні, шпинату, розплавленого сиру.

      Перед нею з’являється омлет. Вона нахиляє обличчя над парою.

      – Можна мені виделку, будь ласка?

      Мадам Манек сміється, і її сміх зігріває серце Марі-Лор. За мить виделка вже в неї в долоні.

      Омлет пишний, мов хмарка. Смачний, мов рідке золото.

      Мадам Манек зауважує:

      – Здається, їй смакує, – і знову сміється.

      Невдовзі з’являється тарілка з другим омлетом, який з апетитом з’їдає її батько.

      – Хочеш персиків, люба? – тихо питає мадам Манек, і Марі-Лор чує, як відкривається банка й у миску ллється сік. За кілька секунд вона їсть вологі скибочки, що на смак, мов світло.

      – Марі, – зупиняє її батько, – де твої манери?

      – Але ж вони…

      – Їж-їж, дитино, у нас їх багато. Я їх консервую щороку.

      Коли Марі-Лор з’їдає дві банки персиків, мадам Манек витирає її ноги ганчіркою,