Чарівна ти. Чак Поланік

коробку на стіл поряд з іржавим, у сирних плямах тостером, Пенні сповістила:

      – Зараз я вимкну світло й порахую до десяти, домовилися? – Обличчя дівчат були цілком непроникні. Ані сорому, ані остраху вона не помітила. – І жодних запитань, – пообіцяла вона. Один натиск на вимикач – і кімната погрузла у суцільну темряву. Вона почала рахувати.

      Ох, якийсь нерозбірливий звук! Смішок.

      Пенні рахувала:

      – Вісім, дев’ять, десять. – Світло засліпило, на столі лежала відкрита коробка зі знайомою рожевою річчю. Ковпачок блищав, свіжий і вологий, в краплинках чиєїсь здорової вагінальної змазки. До нього приклеїлося єдине кучеряве лобкове волосся. Пенні наказала собі прополоскати ковпачок, якщо сьогодні ввечері стане потреба скористатися ним.

      Вечір не розчарував. Таксі запізнилося до ресторану. У тунелі рух зупинився, було неможливо додзвонитися на мобільний. Навіть на краще! Водій постійно крадькома поглядав у дзеркало заднього виду й перепрошував за затримку. Нахвалював, як неперевершено вона виглядає.

      Пенні розуміла, що він просто намагається бути ввічливим. Дівчина постійно нагадувала собі, що за ті гроші, які вона сьогодні витратила, їй, чорт забирай, потрібно виглядати напрочуд дивовижно. Хоч як прикро було продавщиці, але сукня сіла ідеально, обійнявши її молоде тіло. Нові черевики від «Прада» – ще один привід пустити пил у вічі, на який вона наважилася в останню мить, – виглядали надзвичайно. Але ж Пенні була доволі розсудливою й розуміла, що вона не така вже чарівна красуня.

      Принаймні, тут не кружляли брудні докучливі мухи. Яке-не-яке, а покращення. Будь-що можна вважати щастям порівняно з життям у західних штатах.

      Небраска ніколи не була Пенні до вподоби. Уже будучи молодою жінкою з Омахи, й навіть іще малим дівчиськом на фермі в Шиппі, Пенні завжди почувалася чужинкою. З одного боку, вона взагалі не була схожа на своїх кремезних клишоногих батьків з грушоподібними фігурами. На відміну від їхнього густо-ластатого обличчя та волосся імбирного кольору представників ірландської діаспори, у Пенні шкіра була персиково-кремова. Бліда, як березова кора. І мати, і батько вважали божевіллям її бажання летіти до Нью-Йорку.

      Кількома хвилинами раніше, щойно вона сіла в таксі, подзвонила в Омаху, щоб поділитися неабиякою новиною. Коли мама відповіла, Пенні запитала:

      – Матуся, ти сидиш?

      – Артур! – покликала мами кудись вбік, тримаючи трубку. – Твоя дочка телефонує.

      – У мене приголомшлива новина, – промовила Пенні, ледве стримуючись. Вона зиркнула, чи спостерігає за нею водій. Хотіла, щоб і він послухав.

      – І в мене! – вигукнула її мати.

      Клацання у трубці, до розмови приєднався її батько.

      – Твоя матуся виростила помідор, від якого почервонів би Денні Томас!

      – Я надішлю тобі фото, – пообіцяла мама. – Щось надприродне.

      Втрутився батько:

      – А в тебе які новини, крихітко?

      Пенні