Чарівна ти. Чак Поланік

можливо. Тут її сукню ледь-ледь могли б вважати гарною. Її прикраси не притягували приголомшені погляди. Вона відчула нестримне бажання втекти звідси, таке ж, як і в «Бонвіт Теллер» поруч із пихатою продавщицею. Вона запакує цю дивовижну червону сукню в оригінальний тонкий папір і завтра віднесе до крамниці. Такі чоловіки, як Максвелл, не зустрічаються з такими дівчатами, як вона.

      Однак щось тримало її. Якби ж тільки вона не вихвалялася цим побаченням! Її сусідки, батьки, навіть водій таксі вважали її брехухою. Вона мала довести, що вони помилялися. Навіть якщо її з Корні Максвеллом побачить тільки один репортер колонки світської хроніки або ж хтось із відвідувачів їх разом сфотографує, її буде реабілітовано. Ця думка підштовхувала її просуватися далі через фойє до дверей основної зали. Від дверей до зали йшло кілька вкритих килимом сходинок. Кожен, хто опиняється на них, обов’язково притягує погляди всіх відвідувачів цього величезного велелюдного місця.

      Поки Пенні стовбичила на верхній сходинці, вона почувалася ніби на краю високої скелі. Попереду вабило майбутнє. Позаду скупчувалися багаті та могутні, даючи задній хід, наче автівки, що опинилися у заторі. Хтось голосно кашлянув. Зала перед нею була щільно заповнена людьми. Жодного вільного столика. У мезоніні сиділи найуважніші відвідувачі. На сходинці Пенні відчувала себе, наче на сцені, – її було видно з усіх куточків.

      У центрі зали за столом сидів самотній чоловік. Світло від свічок грало на його білявому волоссі. На столі лежав розгорнутий блокнот, і він старанно щось туди занотовував сріблястою ручкою.

      Подих незнайомця залоскотав вухо Пенні. Голос позаду прошепотів:

      – Перепрошую, юна леді… – промовець голосно чмихнув.

      Усі присутні в ресторані спостерігали за тим, як шкрябав самотній відвідувач, але робили це у стриманій нью-йоркській манері: позираючи на нього поверх меню. Підглядаючи за його відображенням в сріблястих лезах своїх ножів для масла.

      Голос поза спиною Пенні шепотів більш наполегливо:

      – На сходинках не можна затримуватися. Я змушений прохати вас відійти, – промовив він.

      Пенні завмерла, благаючи, щоб відвідувач-одинак підвів погляд і побачив її. Помітив, як гарно вона виглядає. Натовп позаду дівчини нетерпляче гомонів. Вона не могла поворухнутися. Швейцар, паркувальник, будь-хто мав підняти її й перенести, наче мішок з картоплею.

      Нарешті чоловік, який писав щось у блокноті, підняв голову. Їхні очі зустрілися. Усі у великій залі стежили за його поглядом. Чоловік підвівся, голоси і звуки присутніх притихли. Ніби здійняли завісу в опері, повисла тиша.

      Не відводячи від Пенні погляду, чоловік підійшов до сходинок і став підійматися їй назустріч. Коли між ними залишилося дві сходинки, він зупинився, простягнув руку. Колись вона була перед ним на килимі в офісі, простягаючи руку, тепер знизу був він.

      Вона простягнула руку. Його пальці були такі ж холодні, як вона й запам’ятала.

      Вона вже