Чарівна ти. Чак Поланік

їхнє життя в передмісті. Згадала довгі години навчання на юридичному факультеті. Пригадала про любов усього її життя, скотч-тер’єра Дімплз, який помер минулого року.

      Протягом всього монологу Максвелл мовчки всміхався. Дякувати Богові, час від часу підходили офіціанти, надаючи їй змогу помовчати й перевести подих.

      – Якщо мадам дозволить… – почав офіціант, махнувши рукою в білій рукавичці. – Суші кобашіра, фірмова страва нашого закладу.

      Пенні переможно всміхнулася.

      – Звучить смачно.

      Максвелл допитливо подивився на неї.

      – Вам відомо, що ці суші з сирого гребінця, чи не так?

      Вона цього не знала. Відверто кажучи, Максвелл, можливо, теж врятував їй життя. Звідки йому було відомо, що в неї жахлива алергія на морські продукти? Один шматочок – і вона би повалилася на підлогу, розпухла й нежива. Певно, Пенні не вдалося притаїти страх, бо Максвелл миттєво переглянув її замовлення й сказав:

      – Дама скуштує курку.

      Дякувати Богові, що хтось звернув увагу на це. Її язик знервовано продовжив монолог.

      Вона розуміла, що голос звучить жалісно. Проте Пенні не могла зупинитися. Жодна людина ніколи не цікавилася нею, тим паче в Нью-Йорку. З маленького батьківського дива вона перетворилася на жалюгідну й непомітну дівчину. Найчастіше вечорами вона примушувала себе гуляти вулицями, доки її сусідки заспокоювалися, а вона сама виснажувалася так, що залишалося тільки впасти в ліжко. Вона блукала навколо Верхнього Іст-Сайду, завжди на самоті, не рахуючи швейцарів, що дивилися їй вслід із-за скляних дверей вишуканих фойє кожного з будинків. Ці величні особняки та розкішні кооперативні апартаменти – мешкати тут бажали всі. Вона теж примушувала себе прагнути того ж самого. Але насправді вона цього не прагнула. Пенні лише вдавала, що воліє мати такі коштовності, як виставлені у вітрині «Картьє», або хутро від «Блумінґдейла».

      Вона не бажала примарного успіху. Дівчина воліла справжньої влади. Навіть для власних вух її мрії видавалися божевільно амбітними.

      Перш за все, Пенні не бажала того, про що мріяли інші жінки. Вони здавалися навіженими, коли юрмилися за тими ж самими заяложеними речами. І це непокоїло дівчину, вона відчувала, ніби її не допускали до вулика. Оскільки вона не захоплювалася ані кінозірками, яких усі навколо обожнювали, ані ароматичними свічками, Пенні журилася, що з нею коїться щось жахливе.

      Щодня вона бачила жінок-адвокаток та виконуючих обов’язки, які несамовито тиснули кнопки та гиркали у телефонні слухавки накази. Жодна, здавалося, не отримувала прогресивного просвітлення. Цей шлях більше її не вабив. Пенні прагнула до кар’єри поза межами політики гендерної ідентичності, яку звужено до колінного рефлексу.

      За десертом Пенні Гарриґан зізналася, що не знає, чого бажає.

      Її не вабить мрія стати адвокатом. Ще у старших класах школи їй усі казали – батьки, вчителі, священик: людині потрібно мати в житті мету й план, як її досягнути. Усі запевняли, що вона повинна