Проклята краса. Дарина Гнатко

каже правду. Нема чого лізти до чужої родини, хоч би який був з нього красень.

      – Нашому агрономові тепер зосталось тільки сапу в руки взяти та стати з нами у рядочок, – пролунав у Ганнусі майже над самим вухом насмішкуватий голос Карпенкової, відриваючи її від думок. Але вона змовчала, не бажаючи розмовляти з настирливою дівкою, але ж від Карпенкової так просто не відчепишся. Надька помахала перед Ганнусею рукою і вигукнула ледь не на всю ланку:

      – Агов, Ганнусю, ти мене чуєш?

      Ганнуся повільно випросталась.

      – Тебе, оглашенну, й мерці на цвинтарі почули, – утомленим голосом одізвалась вона, неприязно глянувши на Надію. – Чого репетуєш? Працюй краще.

      У тої спалахнули очі.

      – Невинність із себе вдаєш? Невже гадаєш, що не помітно, які іскри між вами з Гребенком в машині літали? Чи не видко, як пожирає він тебе поглядом…

      Блакитні очі Ганнусі погрозливо звузились.

      – Рота закрий, Надько!

      – А не закрию, – вишкірилась та у відповідь. – Чи ти мені накажеш? Носа задерла, еге, Ганнусю? Що, краща на все село, Гребенка звабила?

      – Заздриш?

      – Чому заздрити? Почекай, добереться до тебе ще Галина, очі повидряпує та й правильно вчинить!

      – А звідки ж вона дізнається? Чи не від тебе?

      Надія недобре посміхнулась.

      – Може й від мене, – зухвало вигукнула вона, й Ганнуся відчула нестерпне бажання кинутись на цю злісну пліткарку і закрити її широкого рота. Але втрималась, неймовірною силою волі примусивши себе залишитись на місці. Тільки зневажливо глянула в темні очі Надії, що світились недобрим насміхом, і знову схилилась над своїм рядком. Ні, вона не зробить нічого такого, аби ще більше не розпалити те вогнище людського осуду та пліток, що його, без сумніву, роздула Карпенкова. Та й чи були на селі дві більші пліткарки, аніж Надька та мати її Харитина Яківна? Напевне, ні. Все вони бачили, нічого не пропускали, а чого не знали, те легко доповнювали вигадками. Вона полола якусь хвильку, коли знову почувся отруйний голос Надійки.

      – Ганнусю! Невже засоромилась?

      – Кого? Тебе?

      – А чому ж очі ховаєш?

      – А щоб не бачити пики твоєї огидної, – кинула Ганнуся, не підіймаючи голови. Карпенкова щось засичала у відповідь, але змушена була відчепитись, зачувши роздратований голос Омелянівни.

      Полегшено зітхнувши, Ганнуся з подвійною силою запрацювала сапою, аби опинитися подалі й від Карпенкової, й від її отруйного язика та недоброго погляду. Вона так заходилась, що й незчулась, як минув ранок і настав час обіду. Дві години відпочинку, коли можна було й попоїсти, й додому сходити. Край поля вже виднілась висока тітка Машка Золотенчиха, яку привезли на підводі з великими каструлями. Але Ганнуся полюбляла ходить додому, де і борщ у мами смачніший та й спокійніше. А по дорозі можна до річки зайти, змити бруд зі спітнілого тіла. Вона пішла просто до села. Не було щось настрою хлюпатись у воді. Хотілось