Проклята краса. Дарина Гнатко

мамині худі плечі, – ну що ви так ридаєте, я ж не на край світу їду, а тільки в місто, а воно ж поряд.

      Ярослава захитала головою.

      – А для мене й місто, то вже той край світу, – скрізь сльози зізналась вона, а потім відхилилась від Ганнусі, взяла у свої шерехуваті, мозолисті долоні її лице, вдивилася в нього з жадібністю та любов’ю. – Яка ж ти в мене красуня, доню, чисто намальована. І що ж то чекає на тебе в того Данила? Що в місті тому чекає? Я день та ніч молитиму Господа, щоб послав тобі щастя й захистив на усіх шляхах. І ще… – вона невпевнено стихла, з незрозумілим для Ганнусі сумнівом вдивляючись у її лице й мов не наважуючись сказати тих слів, що так і рвались з її вуст. Потім наважилась й видихнула: – І ще я хотіла б подарувати тобі дещо на згадку… якщо візьмеш. – Й тремтячими пальцями витягнула з простенької своєї сірої кофтини мідну дощечку, котра виявилась іконою.

      Ганнуся поглянула на ікону досить байдуже. Головним для неї було те, що ця річ від мами.