Проклята краса. Дарина Гнатко

про себе, Ганнуся витерла ноги й увійшла до великої кімнати, котру батьки називали залою, обвівши поглядом звичні з дитинства вже старі та подекуди поламані меблі, серед яких особливо пишно виглядала кована скриня з її посагом. Біля стіни стояв довгий стіл, застелений блідо-сірою, буденною скатертиною, над ним, обрамлене вишитими рушниками, зображення невідомої квітки. Ганнуся знала ще з дитинства, яким болем для мами був отой куточок біля вікна, що виходило на схід сонця. Колись, ще за життя діда Якова – Ганнуся це пам’ятала, – під цими ж вишитими трояндами рушниками красувалися дві ікони, біля яких завжди світив крихітний вогник і мама так часто щось шепотіла, навіть не помічаючи сліз, що котилися по її щоках… А для малої Ганнусі дивно було бачити маму, яка розмовляла з кимось невидимим. Вона не чіпала її в такі хвилини, а коли питала, мама коротко відповідала:

      – Господу я молилася, доню. Колись, як порозумнішаєш, я й тебе навчу.

      І допитлива Ганнуся чекала. Але дочекалась тільки того, що татко, повернувшись з міста, зірвав ті дві потемнілі від часу дощечки й закинув їх на горище, зовсім не звертаючи уваги на сльози та крик мами. То був єдиний на пам’яті Ганнусі випадок, коли батьки посварились, і до цих пір не забула вона біль в очах мами, біль та розгубленість, які були відповіддю на жорстокі, зовсім незвичні для татка слова.

      – Для мене віднині твого Бога не існує. Був би він, наші діти не лежали б зараз у сирій землі.

      Мама промовчала. Другого дня вона віднесла ікони до тітки, але вірити в Бога не перестала, терпляче переживаючи безвір’я чоловіка.

      – Утомилася, Ганнусю? – лагідно запитала Ярослава Ганнусю, і та, поглянувши на маму, помітила в очах її неспокій. Вона стояла біля столу, насипаючи у велику миску борщу, а праворуч сиділи татко та Івасик, виблискуючи блакитними хитрими оченятами.

      Ганнуся захитала головою.

      – Якби не так спекотно було, – відповіла вона, сідаючи на лавку та цілуючи Івасика. – А от зголодніла я вже добряче.

      Мама тільки посміхнулась, проте настороженість та занепокоєння в її очах не зникли. Ганнуся вдала, що не помічає тієї її напруги. Смачно попоївши маминого борщу та смаженої картопельки, запивши кухлем свіжого молока, розімліла від ситої вечері Ганнуся сіла на стільчик біля вікна, примружила очі й замислилась. Поряд щось цвірінчав Івасик, батько збирався на другу зміну до райцентру, де він працював на цукровому заводі. Ганнуся дуже полюбляла ось такі тихі родинні вечори, коли в хаті тепло й затишно, мама тихенько розмовляє з татком, а вона просто сидить, примружившись та відпочиваючи після важкого дня на полі.

      Проте сьогодні насолоджуватися цими простими хвилинами їй заважали думки про Павла Гребенка. За вікном швидко вечоріло, десь на заході червоним полум’ям горіло втомлене сонце, і Ганнуся знала, що Гребенко буде чекати на неї біля річки. А вона сама не знала, чи йти їй на те побачення, злодійкувате та заборонене й, можливо, саме тому таке жадане. З маленького віконця їй добре було видко і тин, що межував їхнє подвір’я