Проклята краса. Дарина Гнатко

відчувала то, холонучи від думки, що він, можливо, уже й закохався в це кирпате дівчисько.

      Невже, невже її чоловік кохає цю Ганну?

      Думки про це гострими пазурами вп’ялись у серце, не бажаючи відпускати, наповнюючи його розпачем та болем. Як же ненавиділа вона його за це можливе почуття, почуття злочинне та злодійкувате. Ненавиділа і кохала. Кохала завжди, ще з самого дитинства, й буде кохати, кохати завжди, допоки подих смерті не обірве життя в її серці. Вона вирішила давно, що Павло створений для неї і має належати тільки їй, й усе зробила для того, аби він належав тільки їй, аби отримати його, забувши про все, про сором та власну гідність. І не для того перетерпіла вона стільки, аби віддати його якійсь негідниці, що ледь вилізла з пелюшок, а вже краде чужих чоловіків.

      Ні, вона, Галина, без боротьби його не віддасть…

      Заскрипіли тихо двері, відриваючи Галину від думок та змушуючи здригнутися. Обірвавши плач, вона повернула голову та невдоволено поглянула на низькорослу, товстувату постать матері, яка заходила до хати з цеберкою свіжого молока в пухких руках. Петрик теж затих і зачеберяв до бабусі на нетвердих своїх, слабеньких ніжках.

      – Баба!

      Блимнувши на дочку похмурим поглядом, Олена Миронівна поставила на припічок цеберко з молоком, підхопила на руки заплакану дитину й лагідно притулила до своїх широких грудей.

      – Знову цюмриш? – зле, глухо запитала вона Галину, посилюючи роздратування.

      Галина звузила очі.

      – А що мені, радіти та пісень співати, коли в мене чоловіка крадуть, а в дитини батька?

      Олена Миронівна декілька важких хвилин вдивлялась у бліде, змарніле, спухле від сліз обличчя доньки, а потім роздратовано повела плечима, скривила лице.

      – Дура ти, Галько, дура, – промовила, наче виплюнула, вона, легенько погойдуючи Петрика на руках. – І чого вчепилась ти, мов той реп’ях, у того Павла? Чому не жилось тобі спокійно? Бачила ж ти, що не потрібна йому, що не кохає він тебе й не покохає, а все одно лізла, як те сліпе теля в яму. Чи не було в тебе хлопців? Той же Мишко Татаренко, чим гірший був він від твого Павла? А як упадав за тобою, як кохав, на руках був ладен носити.

      Галина скосила на матір заплакані очі, вологу в яких поступово висушувало роздратування.

      – Замовчіть, мамо, – вигукнула вона, схоплюючись з лави та підбігаючи спочатку до пічки, а потім до вікна. – Ви нічого не розумієте. Я кохаю Павла, чуєте, кохаю! І без нього мені життя на цьому світі немає.

      Олена Миронівна плюнула собі під ноги.

      – Кохаю Павла, – передражнила вона Галину, – життя без нього нема. А про дитину, про Петрика ти подумала? А про те дитя, що в тебе під серцем? Кого народиш, як будеш отак себе зводити? Чи Петрика хворобливого тобі замало?

      Галина мовчки вислухала материнські докори, важко дихаючи та метаючись між пічкою та дверима, мов загнана в клітку дика тварина. Дитина! Іноді вона жалкувала, що народила Петрика, який виявися таким слабким та хворобливим. Не такого сина мріяла вона