Гаугразький бранець. Яна Дубинянская

вхідний полог, хтось вийшов назовні, й жінки спершу відсахнулися, а тоді знову заповнили подвір’я, як-то хвилі гірської річки Терзи набігають на пороги…

      Почалося.

* * *

      – А я вам кажу. Живіт був високий, з такого лише дівки й народжуються…

      – Не приведи! Третя донька в родині – прокляття Могутнього.

      – Величне ім’я Його…

      – …та несповідимі задуми. Й Азмет-ван вчасно не встиг …

      – Має прискакати. Не побачити сина першим, не дати йому імені – прогнівити Могутнього.

      – Якщо Азмет-ван ще сам не пішов на бенкет до Нього – скільки часу ані вісточки…

      – Дівка буде, пригадаєте мої слова!.. якщо взагалі розродиться.

      Стара Захраб-ані ніколи не любила матір. Та вона й нікого не любила, окрім своїх семи синів, які один за одним пішли на бенкет до Могутнього, – раніше, ніж устигли зачати нащадків. А надто ненавиділа старого чоловіка, котрий, аби рід не урвався, п’ять років тому взяв собі молоду дружину, яка так і не народила йому навіть дівчинки…

      Мільям обережно підступила до натовпу, притиснувши до себе глека. Заходити до помешкання їй, другій доньці в родині, не можна. Але як же ж вода?.. вода з джерела Тайї… для матері…

      – Давай сюди! Хутко!

      Невідомо звідки з’явилася Адигюль та не взяла – вихопила глека з її рук. Кілька крапель впало на витоптану й запилюжену землю. Натовп відступився, щоб пропустити до хатини струнку постать сестри, яка ледь зігнулася вбік од ваги на плечі. Здається, ніхто не помітив… Хоча стара Захраб, звичайно ж, бачила. Вона завжди помічала все, всевидюча, як криводзьоба скопа.

      Хтось смикнув Мільям за плаття – спочатку з одного, а тоді й з другого боку. Молодші брати, близнюки Асалан і Нузмет, притиснулися до неї, мов перелякані пташенята. Казали, що мати дуже важко народжувала їх, але Мільям була тоді ще зовсім маленькою й нічого не могла пригадати. Ще казали, ніби з двох синів, які разом вийшли з материного лона, одного Могутній неминуче забере на свій бенкет під час посвячення зброєю. Найвище щастя для воїна… але вона все одно воліла не думати, кого саме.

      – Ану геть звідси! Нема чого вам тут ошиватися, – гримнув на них старший брат Хас, п’ятий син у родині, найгарніший, найнестримніший і злий. Хаса Мільям побоювалася. І, звичайно, навіть не спробувала запитати, що робить тут він сам і що скаже йому майстер зі зброї.

      Вона відвела близнюків до струмка Азру, де в спеку полюбляла хлюпатися вся малеча їхнього селища. Зараз вода в потоці була ще зовсім холодною, і Нузмет, що кинувся був купатися, кулею вистрибнув на берег, коли ще не встигли впасти підняті ним хмари бризок. Обачніший Асалан залишився на березі й дражнився, приклавши до вух розчепірені долоні. Малюки безтурботні, вони легко забувають тривогу й страх.

      Підібравши під себе коліна, Мільям сіла на гранітний камінь біля самої води. Сонце, що дарувало тепло й світло селищам, садам і виноградникам, поверталося в небо нестерпними для очей відблисками з рябого дзеркала