Гаугразький бранець. Яна Дубинянская

скоса глянула на неї примруженими очима. Так, наче була на дві голови вищою зростом:

      – А тобі нащо?

      Якби в її голосі було хоч трохи менше гордості й презирства, Мільям би це знесла. Є зима й літо, гори й виноградники, вівці й кози, чоловіки й жінки, перші й другі доньки в родинах. Так улаштований світ, і нерозумний той, хто захоче, щоб виноград достигав узимку, а жінки йшли на війну. Але ці презирливі вогники в очах Ахсаб… руйнівна, наче лавина з вершини Ала-Вана, зневага  в її словах…

      Мільям нічого не відповіла. Мовчки, зціпивши зуби і звузивши очі так, що весь світ перетворився на примарну щілину, кинулася вперед і вчепилася обома руками в тоненькі, як голі осінні лози, слизькі від олії чорні кіски.

      …Розійшлися, важко сопучи й захриплими голосами вигукуючи одна одній образи, вже порожні, легковажні, обкатані, наче камінці з дна струмка Азру. Ріденьке волосся Ахсаб чорними пасмами стирчало на всі боки, під оком набрякав синець, плаття було роздерте від коміра і майже до пупа, а накидка втоптана в пилюку. Мільям вдоволено передихнула. Щоправда, її коси й одяг також постраждали, а щока, судячи з усього, роздряпана до крові. Але це дрібниці, загоїться… шкода тільки накидки, благенька тканина якої стріпувалася під вітром стрічками-пелюстками…

      І раптом почувся сміх. Знущальний, дзвінкий, подвійний.

      Сміялися Нузмет і Асалан. Реготали захоплено, погойдуючись і тримаючись за животи, і один здавався віддзеркаленням другого у гладенькій воді високогірного озера Гюль-Баз. Замовкли на мить, тоді перезирнулися й розреготалися з новою силою. Справді, що може бути смішнішим за старших дівчат, які побилися невідомо через що?

      Зворотнім боком долоні Мільям витерла подряпану щоку, подивилася. Справді, кров. Відшукала поглядом очі Асхаб і з захватом помітила в них тінь страху. Саме час налетіти знову, безжально, як скельний сапсан накидається на бурого пацюка…

      Але близнюки, схоже, прийшли не просто так. В усякому разі, йти геть вони, здавається, не збиралися.

      – Чого вам? – злісно кинула Мільям.

      – Тебе мати гукає, – не без насмішки повідомив Асалан.

      – Сурген іде на посвячення зброєю, – додав Нузмет.

      – Сурген? – здивовано перепитала вона.

      Височезний Сурген – його завжди можна попросити дістати м’яча, що застряг у яблуневому гіллі. До нього так цікаво залізти на плечі, коли в селище приходять актори й натовп оточує їх щільним кільцем. Веселий і добрий, не те що Хас… Але Сурген ще не досяг віку! Мати завжди нагадує про це подругам Адигюль, які так і чіпляються до нього на шию…

      – Еге ж. Аби батькові двічі не їздити, – як дорослий, пояснив Асалан.

      Мільям кивнула. Так, звичайно… Чоловік повертається додому з війни у трьох випадках: щоб зачати сина, щоб дати синові ім'я і щоб взяти сина з собою. Шлях від кордону неблизький і важкий, і зазвичай якісь дві речі чоловіки поєднують… А Сурген і без того виріс та змужнів набагато раніше строку.

      Підтягнула шаровари, обтрусила плаття: доведеться підлатати на плечі, а от що робити з накидкою?.. та ну її. Навряд чи