Гаугразький бранець. Яна Дубинянская

треба, коли мама з татом не дуже хочуть мене туди брати? До того ж я маленька, все одно нічого не запам'ятаю. Краще коли-небудь потім… коли виросту… коли сама виграю у цю, як її… лото-вибірку.

      Нехай летить Роб.

      Заплющила очі. Ковтнула. І сказала зовсім не те:

      – Робе, чуєш… А ти справді болісно сприйняв моє… ну, коли я народилася?

      – Чого?

      Він стояв і дивився на мене згори вниз, величезний, аж страшно ставало. І як я могла таке запитати? Роб тепер узагалі не буде зі мною розмовляти, ніколи-ніколи…

      Раптом його губи ворухнулися. Розтяглися, наче хтось смикав кутики рота в різні боки, – у широку-широку посмішку.

      – Дурненька ти, Юсько… Та я такий гордий ходив. Ні в кого нема сестри, а в мене є. Всім розповідав, як буду тебе захищати. Тільки ж на тебе не нападав ніхто…

      Засміявся.

      І я засміялася разом з ним. А тоді підскочила, схопилася за перекладину рукохода, повисла на одній руці, підтягнулася, перехопила іншу перекладину і, жодного разу не зупинившись, пройшла всі східці від початку й до кінця. І назад.

      – Клас! – захоплено сказав Роб. – Слухай, Юс, це супер, що ти летиш з батьками на море. Ти не уявляєш, як там здорово. Будеш надсилати мені цифрознімки, добре? І листи.

      Я серйозно кивнула:

      – І ти мені також. Домовилися?

* * *

      Спершу ми довго-довго летіли в непрозорій капсулі. Повиходили з неї в якомусь блоці з морськими віртуальними картинами на стінах – Далька каже, що в неї вдома такі самі, отже, нічого дивного. Тоді по одному проходили медичний огляд і санітарну обробку, а після всього – інструктаж: окремо батьки й окремо я. Інструкційна програма – чи то Лекторина, чи то Вчителька, – цілу годину розповідала, як треба поводити себе в екосистемі, й перевіряла через віртуалку мої навички плавання. Тоді нам віддали наші речі. І покликали до капсули – цього разу до нормальної, з прозорими стінками.

      Тато казав, що от, уже можна роздивитися!.. вже гарно видно!.. море!!! Мама сміялася й зойкала зовсім як маленька дівчинка. А я…

      Я замружилася. Міцно-міцно. І, як мені цього не хотілося, не розплющувала очей доти, поки ми не вийшли з капсули. Під ногами було м’яко, м’якше, ніж на ковзальному покритті. А повітря, ви уявляєте, воно рухалося!!! – і відразу ж кинуло волосся мені в обличчя, залоскотавши щоки. Від нього смачно-пресмачно пахло. Морем.

      …І я розплющила очі.

      Море хвилювалося!

* * *

      Рибка лежала на круглому камені. Навколо ворушилися водорості.

      Я підкралася ще ближче. Ловити морських мешканців, звичайно, не можна, – але ж це не по-справжньому, вона все одно встигне поплисти геть. А цікаво. Опустила складену човником долоню в воду – рибка ворухнула хвостиком, але залишилася на місці, – та швидко опустила руку на камінь. Послизнулася, брьохнула обличчям у воду, скаламутила воду піском і повітряними бульками, підняла невеликі хвилі.

      Через хвилину море знову стало гладким і прозорим, неначе стінка капсули.

      Водорості ледь коливалися, обіймаючи круглий камінь. Рибки на ньому вже не було.

      – Юсто!