Гаугразький бранець. Яна Дубинянская

розумієш?

      – Заспокойся, Андре. Навпаки: хлопець уперше в житті відзначить день народження так, як сам забажає. Запросить, кого хоче, зробить вечірку до ранку… може, вмовить нарешті свою дівчину – раптом вона з тих, хто не терпить блок-побачень?..

      – У Роба немає дівчини.

      – Гадаєш, він тобі все розповідає?

      Батько засміявся. Підслухувати за дверима негарно! –подумалося мені чомусь голосом Виховальки. Їжа в комплекті закінчилася, і я облизала соломинку. Шкода, така смакота… хоча їсти мені перехотілося. І спати теж.

      – Він нічого не розповідає, – дуже серйозно промовила мама. – Тому я й хвилююся. В нього зараз важкий період, Едваре. У цьому віці в багатьох буває, особливо у хлопців… Психічний надлом, навіть криза. Робні все тримає в собі, але це ще гірше. Я завантажила індивідуальну консультацію Психолога. Головна рекомендація – приділяти дитині якомога більше уваги, у жодному разі не залишати його сам на сам з його проблемами. Інакше можуть бути… небажані наслідки.

      – Годі. Давай спати.

      – У Роба дуже вразлива психіка. Пригадай, як болісно він сприйняв народження Юсти…

      – Я думаю! А як я сприйняв, ти хоч пригадуєш?! Але ж ти в нас божевільна, Андре, коли на чомусь зациклишся, то тебе не переконати. Ну, гаразд, гаразд… гарне вийшло дівча…

      – Слухай, Едваре, я тут поміркувала… тільки ти не ображайся. Може, я полечу сама з дітьми?

      – І скажеш, що Робні – твій чоловік? Не сміши мене. Там з цим строго.

      – Якби я не казала Юсьці… Відпочили б разом, як тоді. Ти, я і Роб. А вона б і не помітила, у цьому віці діти легко…

      Далі я не чула. Бігла по коридору, і пружне ковзальне покриття на підлозі заглушувало відчайдушне тупотіння босих ніг.

      А сльози текли безгучно.

* * *

      – Яке воно?

      Роб почав повільно підводитися з положення сидячи, штанга на його плечах раз у раз хилилася вбік. Робове обличчя почервоніло й скривилося, наче він щойно з’їв щось дуже-дуже несмачне. Коліна затремтіли, і в цю мить штанга легко підстрибнула вгору, підхоплена з боків програмними затискачами.

      – Юсько, відійди! – роздратовано вигукнув він, вилазячи з-під тренажера. – Що яке?

      – Море.

      – Звичайнісіньке. Ти що, цифрофільмів не дивилася? У віртуалки не бавилася?!

      Сльози боляче вщипнули очі, але я твердо вирішила не ображатися, що б він не казав. Коли ображуся – нічого не вийде.

      – Бавилася. Але ж ти літав туди по-справжньому! Розкажи, Робе…

      – Відчепися. Я тоді був маленький і нічого не запам'ятав.

      – А от і неправда! Не маленький. Тобі цілих шість років було.

      Він знову підліз під штангу, зручніше прилаштовуючи на плечах пластикового грифа. Але раптом передумав і виліз звідтіля. Сів просто на підлогу, притулившись спиною до низу тренажера.

      – Як це ти порахувала?

      Я присіла перед ним навпочіпки й знову попросила:

      – Розкажи!

      Роб усміхнувся й похитав головою:

      – Я таки справді не дуже добре запам'ятав, Юс. Було класно. Потім я постійно