Гаугразький бранець. Яна Дубинянская

же дуже-дуже великий. І зрідка зі мною розмовляє.

      Однак сьогодні Виховалька відразу завантажилася правильно. Єдине, спочатку по стіні прокотилися фіолетові хвилі, але то нічого. Вона гарна. У неї зелені очі, як і в мене, і довгі біляві косички, які будуть у мене, коли я виросту така ж велика. За моїми підрахунками, років через два. Щоправда, Роб казав, що Виховалька теж виросте й усе одно залишиться старшою. Шкода.

      – Хто не спить, той хутко встав! – загукала Виховалька. Вона завжди помічає, що я вже не сплю, як не прикидайся.

      – А тоді – назад упав!!! – підхопила я, підстрибуючи в білому пухові постелі.

      Цей віршик я сама вигадала. Виховалька каже, що він страшенно нелогічний.

      Поки я заштовхувала рештки постелі до анігілятора, увімкнулися інші стіни, ведмеді й їжаки на них заграли підіймального марша, на стелі замерехтіли різнокольорові сонечка, а Гімнастиня почала показувати вправи, зовсім-зовсім нові сьогодні, хоча зазвичай, я давно помітила, що вона перепрограмовується наново щодва тижні. Виховалька повторювала за нею, а я за Виховалькою, бо так, як сама Гімнастиня, мені нізащо не зробити. Ну, хіба що потім, коли виросту.

      – А зараз – у душ! – скомандувала Виховалька.

      В душі я відразу просікла, що хтось уже вмикав сьогодні водний режим. Роб, звичайно ж, більше нема кому, – ми з мамою й татом знаємо, як це дорого. Я збиралася перемкнути на іонний, чесно-чесно, тільки меню начебто підвисло…  А що, Робові можна, а мені не дозволено?!

      – Юсто! – докірливо промовила Виховалька, проступивши на хвильку на дверях.

      – Комусь можна, а мені не дозволено? – я обурилася, але Роба вирішила не виказувати. – Ти чого шпигуєш за мною?

      – Нічого я не шпигую, – образилася вона та зникла.

      Я зітхнула й увімкнула іонний душ. Хоча задоволення від нього нуль, самі знаєте.

      Коли я повернулася до кімнати, Виховалька сказала, що батьки сьогодні страшенно поспішали й замовили енергетичні комплекти прямо до капсули, щоб поїсти по дорозі на роботу, а Робні відчалив з самісінького ранку, сяк-так поснідавши, до того ж не прихопив із собою зв’язилки, вимкнув маячок і навіть не залишив якірних координат, а цього вже робити ніяк не можна, – вона сподівається, я ж її розумію.

      Словом, ми знову снідаємо самі – зрозуміло. Але Виховалька завжди пояснює докладно й повчально, в неї такі налаштування.

      Я швиденько вдягнулася. У синенький комбик, майже такий самий, як і старий зелений, який позавчора анігілювали, дуже шкода, – а всілякі там конусильки в цяточку я ненавиджу!!! Зачесалася, скочила на ковзалку і на сьомій швидкості помчала до їдальні. Якщо встигати на кожному розі торкатися стіни, то здійсниться будь-яке бажання, яке загадаєш. Проте на сьомій не дуже й торкнешся… Далька з нашої групи соціалізації каже, що в неї вдома ковзалка має вісім швидкостей. Бреше, мабуть.

      На сніданок була вівсянка, сир, круто зварене яйце й апельсиновий сік. Чомусь вважається, що дітей слід годувати натуральними продуктами, а це несправедливо, от! Мало того, що вони несмачні, так їх ще й дуже важко їсти. І довго. Виховалька сиділа навпроти за віртуальним столом і теж начебто їла, а насправді лише нагадувала мені, як тримати ці жахливі ложку й виделку, – адже програми не їдять. І дорослі так не їдять, хіба що в гостях чи в  ресторані. Ну й навіщо, питається?!..

      – Ти ще довго? Допивай сік, Лекторина не чекатиме!

      – Я більше не хочу.

      – Юсто!..

      Ні, сік – він нічого. Але спробувала б вона доїсти оцю кашу! А суп, який дають на обід, ще гірший. Він узагалі ніколи не закінчується, скільки ложок не набирай. Правда-правда! Коли я виросту, звернуся до Глобального парламенту з проханням, щоб перше для дітей скасували. Як кричуще порушення прав людини.

      Я задерла підборіддя, перекинувши склянку так, що її край вперся мені поміж брів і останні краплі стекли до рота. Поклала назад і вже скочила на ковзалку, аж раптом Виховалька нагадала про прибрати зі столу. Ніби  я не знаю, що за Робом, не кажучи вже про маму й тата, прибирає вмонтований у стіл анігілятор. Ну гаразд, мені не важко. Тільки Лекторина й справді не чекатиме.

      Коли я примчала до учбової кімнати, Лекторина, звісно, уже завантажилася і саме говорила, які сьогодні будуть години: астрофізика й генетика. Генетику я люблю, а з астрофізикою в мене не дуже, шкода, що вона спочатку. Далька розповідала, ніби в неї вдома можна перепрограмувати Лекторину на яку завгодно годину, але це вже точно брехня. Лекторина для всіх дітей одна.

      Я сіла за парту, увімкнула персональчик і приготувалася вчитися. Поруч із Лекториною, на сусідній стіні вмостилася Виховалька. Й ну дивитися, чи не задумаю я стиха запустити малювалку, бродилку чи, скажімо, «Атаку гаугразьких смертовиків» – адже Лекторина за всіма встежити не може, в неї й опції такої немає.

      Роб якось сказав по секрету, що навчальна й педагогічна програми легко конфліктують, треба лише ледь-ледь змінити налаштування, і Виховалька зависне. Але я жодного разу не намагалася. По-перше, так не можна. А по-друге, Виховалька ж мені пояснює, коли щось незрозуміло. Звісно, Лекторина наприкінці