Брида. Пауло Коельйо

давно вже народилися, а проте їхнє світло досі до нас не дійшло.

      – Отже, ніхто не знає, яким є справжнє небо?

      Вона ставила йому це запитання в їхню першу ніч. Але приємні хвилини можна й повторити.

      – Ні, ми цього не знаємо. Ми вивчаємо те, що бачимо, а не завжди те, що ми бачимо, існує.

      – Я хочу запитати в тебе одну річ. З якої матерії ми утворені? Звідки беруться атоми, з яких складається наше тіло?

      Лоренс відповів їй, дивлячись на давнє небо:

      – Вони були створені разом з отими зірками і річкою, яку ти бачиш перед собою. У першу секунду існування Всесвіту.

      – Отже, після тієї першої миті Творіння більше нічого не додалося?

      – Більше нічого. Усе перебувало й перебуває в русі. Усе зазнавало й зазнає перетворень. Але матерія Всесвіту залишається тією самою, якою вона була й мільйони років тому. Вона не збільшилася на жоден атом.

      Брида дивилася невідривним поглядом на рух річкової води й на рух зірок. Було легко розгледіти, як річка тече по поверхні Землі, але було важко помітити, як рухаються зірки в небі. А проте як річка, так і зірки перебували в русі.

      – Лоренсе, – сказала вона нарешті після тривалої мовчанки, під час якої обоє спостерігали за човном, що пропливав повз них. – Дозволь мені поставити запитання, яке може здатися тобі абсурдним: чи можливо з погляду фізики, щоб атоми, з яких складається моє тіло, перебували в тілі іншої людини, котра жила раніше від мене?

      Лоренс подивився на неї злякано.

      – А що, власне, тобі хочеться знати?

      – Лише те, про що я тебе запитала. Це можливо?

      – Вони перебувають у рослинах, у комахах, вони можуть перетворитися на молекули гелію й відлетіти на мільйони кілометрів від Землі.

      – Але чи можливо, щоб атоми з тіла людини, яка вже померла, перебували в моєму тілі й у тілах інших живих людей?

      Протягом якогось часу він мовчав.

      – Так, це можливо, – відповів нарешті.

      Десь далеко заграла музика. Вона долинула з баржі, що пливла по річці, й навіть здалеку Брида бачила силует матроса в рамці освітленого вікна. То була музика, що нагадала їй роки ранньої юності й принесла із собою атмосферу танців у школі, запах її кімнати й навіть колір стрічки, якою вона зав’язувала свій «кінський хвіст». Брида зрозуміла, що Лоренс ніколи не замислювався над її запитанням і, певно, цієї миті думав про те, чи в його тілі не перебувають атоми з тіл давніх воїнів-вікінгів, з вулканічних вивержень, із тіл доісторичних тварин, які так загадково зникли.

      Але вона думала зовсім про інше. Вона хотіла тільки знати, чи чоловік, який тепер так ніжно її обіймав, був колись її частиною.

      Баржа підпливла до них зовсім близько, і музика, що звучала на ній, заповнила все довкола. Люди, які сиділи за іншими столами, теж урвали свої розмови, намагаючись зрозуміти, звідки долинають до них ці звуки, бо всі мали дитинство та юність, танці у школі, усі колись утішалися казками про непереможних воїнів і чарівних фей.

      – Я