Брида. Пауло Коельйо

природу та рух світил у небі. Знання завжди було тією силою, яка утримує Всесвіт на своєму місці й завдяки якій світила обертаються на орбітах. У цьому була слава людини: зберігати знання. І завдяки цьому зміг вижити весь людський рід.

      Ми, жінки, дістали набагато легше, делікатніше доручення, проте без якого знання втратило б усякий сенс, – перетворення. Чоловіки залишали нам родючий ґрунт, ми його засівали – і ґрунт перетворювався на дерева й рослини.

      Ґрунт потребує насіння, а насіння потребує ґрунту. Одне не має сенсу без другого. Те саме відбувається і з людьми. Коли чоловіче знання поєднується з жіночим перетворенням, виникає могутній магічний союз, який називається Мудрістю.

      Мудрість – це знання й перетворення.

      Брида відчула, що вітер повіяв сильніше, й помітила, що під впливом голосу Вікки знову впадає у транс. Лісові духи здавалися їй живими й настороженими.

      – Лягай, – сказала їй Вікка.

      Брида відхилилася назад і випростала ноги. Угорі над нею висіло глибоке синє небо без жодної хмаринки.

      – Вирушай на пошуки свого Дару. Я не можу супроводжувати тебе сьогодні, але йди без страху. Чим більше ти зрозумієш про саму себе, тим глибше пізнаєш світ.

      І тим ближче підійдеш до своєї Іншої Частини.

* * *

      Вікка нахилилася й дивилася на дівчину, яка лежала перед нею. «Такою була колись і я, – подумала вона з ніжністю. – Намагаючись дошукатися сенсу в усьому, вона спроможна дивитися на світ, як дивилися на нього давні жінки, що були сильними, вірили в себе й нерідко владарювали у своїх спільнотах».

      У той час Бог був жінкою. Вікка нахилилася над Бридою і розстебнула її пояс. Потім трохи послабила змійку джинсів. М’язи Бриди напружилися.

      – Не хвилюйся, – лагідно сказала Вікка.

      Вона трохи підняла блузку дівчини й відкрила живіт. Потім дістала з кишені кристал кварцу й поклала його на Бридин пуп.

      – А тепер я хочу, щоб ти заплющила очі, – промовила вона з тією самою ніжністю в голосі. – Спробуй уявити собі небо такого самого кольору, але із заплющеними очима.

      Вона дістала з кишені маленький аметист і поклала його між заплющеними очима Бриди.

      – А тепер ти робитимеш те, що я тобі казатиму. Не турбуйся більше ні про що. Ти тепер перебуваєш у центрі Всесвіту. Ти бачиш навколо себе зірки та кілька найяскравіших планет. Уяви собі, що небесний краєвид огортає тебе, а не висить перед тобою, як завіса. Утішайся спогляданням цього Всесвіту; ніщо більше не має тебе обходити. Зосередься на відчутті втіхи. Ти не відчуваєш ані смутку, ані провини.

      Брида побачила зоряний Усесвіт і відчула, що може ввійти в Нього під акомпанемент голосу Вікки. А Вікка сказала їй, щоб вона придивилася й побачила в самому центрі Всесвіту величезний собор. І Брида справді побачила готичний собор, вимуруваний із чорного каменю. Він здавався невід’ємною частиною Всесвіту, що його оточував, попри всю абсурдність цього уявлення.

      – Підійди до собору. Підіймися сходами. Увійди.

      Брида