Покора. Мішель Уельбек

плюс, для мене радше навпаки; розрадив хіба вибір індійської страви, яку я ввечері мав розігріти у мікрохвильовці («Chicken Biryani»? «Chicken Tikka Masala»? «Chicken Rogan Josh»?), передивляючись політичні дебати на каналі «France 2».

      Того вечора виступати мала кандидатка від Національного фронту, яка весь час твердила, що любить Францію («Але яку Францію?», – не дуже доречно чіплялись до неї коментатори-лівоцентристи), а я все міркував, чи справді завершилось моє сексуальне життя; переконаності не було, тож більшу частину вечора я збирався зателефонувати Міріам – мені здавалося, що вона ще не знайшла для мене заміни, адже я кілька разів зіткнувся з нею на факультеті і перехопив погляд, який можна було б вважати настирливим, – проте, чесно кажучи, в неї завжди був настирливий погляд, навіть коли йшлося про вибір шампуню; ні, не варто було занадто спокушати себе, краще приділити більше уваги політиці – адже саме зараз активісти різноманітних рухів переживали важливі моменти, а я, безперечно, марнів.

      «Щасливі ті, кого задовольняє життя, хто бавиться в нього і знаходить у ньому втіху», – цією фразою Мопассан починав статтю про роман «Назворіт» для журналу «Жиль Блас». Хоча на загал до натуралістів історія літератури поставилася нещадно, а Гюїсманса нахвалювали переважно за те, що до кінця тягнув лямку, все ж стаття Мопассана глибша й ґрунтовніша, ніж дослідження Блуа, яке того ж року з’явилось у журналі «Чорний кіт». Навіть коли перечитуєш зауваження Золя, бачиш їхню поміркованість; Дез-Ессент (головний герой) дійсно від першої до останньої сторінки лишається тією самою людиною, у книжці справді нічого не відбувається – більше того, не може відбутись, дія тут, у певному сенсі, сліпа, як постріл; проте важко погодитися з тим, що Гюїсманс у жодному разі не міг написати продовження «Назворіт», що шедевр перетворився на пастку, – а хіба це не доля будь-якого шедевру?! Після подібної книжки Гюїсманс просто не міг залишатися натуралістом – саме це зауважив Золя, а Мопассан (більш артистична натура) помітив у першу чергу шедевр. Усе це я виклав у коротенькій статті для часопису «Нотатки про письменників дев’ятнадцятого століття» – це заповнило кілька днів; втіха від писання була більшою від захоплення виборчою кампанією, проте це аж ніяк не заважало мені весь час згадувати про Міріам.

      Певно, не так давно вона була гарненькою готкою, перш ніж перетворитися на шикарну юнку з чорним каре, білосніжною шкірою і темними очима; шикарну, однак не вельми сексуальну; ознаки прихованої сексуальності Міріам були більш ніж стриманими. Кохання чоловіка є нічим іншим, як визнанням отриманої утіхи, а мене до того ніхто так не утішав, як Міріам. Вона вміла стискати піхву (то злегка, повільними ніжними рухами, то різкими бунтівними поштовхами), з неймовірною грацією викручувала задком, перш ніж віддати його мені. Що ж до оргазмів, то нічого подібного я не бачив – кожен оргазм вона переживала мовби уперше і водночас востаннє в житті. Кожен із них був гідний зватися сенсом життя чоловіка.

      Повагавшись іще кілька днів, я таки їй подзвонив, і ми домовилися побачитися того ж дня.

      До