Покора. Мішель Уельбек

викладач, і зараз у мене лекція, – суворо заявив я, звертаючись до них усіх одночасно.

      Мені відповів, широко усміхнувшись, чорний хлопець:

      – Та які проблеми, месьє! Ми просто завітали до своїх сестричок…

      І він зробив лагідний жест, обвівши рукою сидіння, розташовані амфітеатром. Насправді «сестричок» там було лише дві – панянки з Магрибу сиділи разом ліворуч угорі; вони були вдягнені в чорні чадри з решітками на місці очей – мені вони завжди здавалися порядними дівчатами.

      – Гаразд, ви їх побачили, – поблажливо мовив я. І наполіг: – Тепер можете йти.

      – Та які проблеми, месьє! – відказав чорний юнак, усміхнувшись іще ширше; він розвернувся – і за ним мовчки пішла решта хлопців. Але, зробивши три кроки, він обернувся.

      – Мир вам, месьє, – сказав юнак і злегка вклонився.

      «Що ж, без пригод… – думав я, зачиняючи двері аудиторії. – Цього разу мені пощастило». Не знаю, зрештою, чого я чекав; справді, точилися чутки про напади на викладачів у Мюлузі, Страсбурзі, Екс-Марселі та Сен-Дені, проте серед моїх колег жертв нападів не було, та я й не вірив у ці теревені; за словами Стіва, молоді вахабіти та керівництво Університетів уклали угоду – і доказом цього було буцімто те, що з території факультету вже два роки як зникли крадії та наркодилери. Цікаво, чи був у цій «угоді» пункт, яким на територію факультету заборонявся доступ єврейським організаціям? Авжеж, ішов відповідний поголос – також неперевірений і малоймовірний, – проте Спілка студентів-євреїв Франції справді з минулого року не мала представництва в жодному з університетських містечок довкола Парижа; натомість молодіжне відділення Братства мусульман посилило свою присутність усюди.

      На виході з аудиторії (чим двох цнотливих юнок у чадрах міг зацікавити Жан Лоррен – огидний гомік, самопроголошений «людойоб»[3]? чи в курсі були їхні батьки, про що тут розповідають? що ж, зрештою, відповідальність за це несла література) я зустрів Марі-Франсуаз, у якої з’явилась ідея разом пообідати. У плані спілкування мій день обіцяв бути насиченим.

      Ця стара харцизяка, з якої аж сипалися їдкі чутки, була мені до вподоби; поважний стаж в університеті та присутність у деяких консультативних радах надавали її теревеням більшої ваги та глибшого сенсу, ніж балачки малозначущого Стіва. Вибір Марі-Франсуаз впав на марокканський ресторан на вулиці Монж – адже був день посту, «халяль»[4].

      Не встиг офіціант принести наше замовлення, як вона накинулася на мене. Крісло під матінкою Делуз хитається! Цілком може бути, що на початку червня на зборах Національної ради університетів її замінять на Робера Редіже.

      Я зирнув на тажин – глечик із тушкованими ягням і овочами; страва була ще надто гаряча, тож я дозволив собі здивовано підняти брови.

      – Еге ж, знаю, – продовжувала Марі-Франсуаз, – це може видатися фантастичною вигадкою, та все ж це більше, ніж поголос. Джерела

3

Жан Лоррен (Jean Lorrain, 1855–1906) – французький письменник, яскравий представник літератури «фін-де-сьєкль». Був відкритим гомосексуалістом. Enfilanthrope («людойоб») – прізвисько, яке він дав сам собі.

4

Халяль (halal) – у широкому сенсі: всі продукти, дозволені Ісламом. Тут: продукти, які допускаються мусульманським постом.