Львів. Кава. Любов (збірка). Галина Вдовиченко

відчуттю лагідного тепла сонячних променів на своїй щоці, тоді глибше вдихнула прохолодне після нічної літньої зливи повітря і зручніше влаштувалася поміж подушок та підверненої під себе ковдри. Сьогодні не мусила поспішати та зістрибувати з ліжка як навіжена. Нарешті могла дозволити собі розкіш неквапного пробудження, спокійного ранку і напівлінивого плину часу. Любила такі рідкісні хвилини спокою, коли не мусила бігти у нагальних справах, не треба було прокидатися від різкого дзвінка будильника, метушливо бігати помешканням, на ходу намагаючись поснідати, зібрати дитину в садочок, попити кави, намалюватися, вдягнутися самій і одночасно відповісти на дзвінки, які почергово діставали її то з міського, то з мобільного телефону. Вже й не пам’ятала, коли востаннє траплялася у її житті нагода так неквапно та спокійно провести ранок, як сьогодні. Напевно, ще позаминулого року, коли у мами теж випала відпустка влітку і вона забрала Ромчика до себе на цілих три тижні. Саме тоді Леся змогла нарешті зробити ремонт у їхньому з сином трикімнатному помешканні на піддашші австрійської кам’яниці в самому центрі Львова. Отримала це помешкання у спадок від бабці. Та прожила тут понад шістдесят років, а переселилася сюди разом із батьками ще у далекі довоєнні роки. Саме тоді, коли Львів окупували совєти і залишатися в гарному та просторому помешканні на вулиці Пеовяків [2] було не лише нерозумно, а й небезпечно для життя. Будь-яке велике, зручне, добре умебльоване помешкання у тихому престижному районі міста відразу привертало увагу нової влади, ставало об’єктом бажання та активного замилування, а незабаром і господарі цього помешкання у кращому випадку автоматично опинялися вивезеними кудись у Казахстан чи Сибір, а в гіршому – щезали у глибинах тюрми на Лонцького чи у Бригідках [3]. Хто був розумнішим, той вчасно реагував на зміни у житті Львова, не вірив жодним обіцянкам чи гаслам нової влади, не вичікував на кращі часи, а поспіхом залишав власні помешкання й осідав там, де його нове житло вже не становило жодного інтересу для «визволителів». Саме так Лесині прабабця й прадідусь, який був за Польщі успішним лікарем та мав гарне помешкання в хорошому районі, й опинилися в цій маленькій трикімнатній квартирі на піддашші. Нове помешкання не було таким просторим, як колишнє, не мало мазнички та великої кухні, а щоб піднятися до нього сходами, з незвички доводилося відсапуватися, проте воно було світлим, розташовувалося в середмісті, а головне – анітрохи не викликало замилування у нової влади. Це дозволило родині уникнути репресій у перші роки панування в місті совєтів, потім пережити німецьку окупацію, а за других совєтів виявилося, що хороший лікар потрібен будь-якій владі, всім режимам і що життя саме розставляє правильні акценти, бо на такі моменти, як шляхетне походження чи причетність когось із родини лікаря до репресованої греко-католицької церкви, можна закрити очі, а на ймовірність втратити власне здоров’я, а то й життя, злегковажити вкрай важко. Коли ж прадідусь вилікував декількох впливових чиновників, про жодні репресій вже й

2

Вулиця Пеовяків – теперішня вулиця Гвардійська.

3

Тюрма на Лонцького та Бригідки – тюрми НКВС.