Львів. Кава. Любов (збірка). Галина Вдовиченко

що буде. Запитайте у нього, папуга усе знає.

      Рука дівчини давно вислизнула у Марка з-під руки. Капелюшок збився набік. Дівчина забула, що поспішала. Марко кивнув їй, прощаючись, поплентався назад, на площу Ринок, до брами, з якої вийшов на площу. Вони усі дурили його. Для чого? Він зараз повернеться туди, звідки прийшов. Там усе мало бути, як годину тому, ось ключі у нього в кишені, мають бути й двері до них. Він зайде у браму, він повернеться у свій час.

      Дівчина дивилася йому вслід. Він побачив це, озирнувшись, підніс руку.

      Двері з рипінням подалися під його долонею, він зайшов у браму, обережно рухаючись у прохолодних напівтемних сінях, він забув, чи є тут сходки. Шукав – десь тут був портал із готичним обрамленням. Побачив його, він був замурований багато років тому, цей портал, і розписаний графіті вже не перший рік. Саме звідси Марко виходив на площу, але тут були тоді білі двері.

      Чимшвидше у помешкання, таким було єдине бажання – чимшвидше туди, на канапу з кінського волосу. Прийти до тями. Випити, чорт забирай, кави. Лише у помешканні, зачинивши двері, Марко перевів дух, він тільки тепер відчув, як калатає серце. На мобілці була повна зона, він зрадів, побачивши це, набрав останній із вхідних номерів, йому дзвонили кілька годин тому.

      – Алло! – бадьоро відповів жіночий голос. – Раді вас вітати! Стоматологічна клініка! Нагадуємо, ви записані завтра на прийом…

      – Завтра? – перепитав Марко. – Яке у нас завтра число?

      Реєстраторка відповіла.

      – А рік який? – підпустив безпечно-жартівливу нотку Марко.

      Жінка незворушно й слухняно дала відповідь.

      – Буду! – весело пообіцяв Марко.

      У світ поверталася гармонія. Марко був у своєму часі.

      Він замовив по телефону, по дбайливо залишеному колегами номеру, велику піцу Діабло, ще й пиво, запитавши, скільки замовлення коштуватиме. Усе гаразд, ціна і гроші були ті самі, що й зранку.

      Від пива та гострого смаку піци його розморило. Приліг на кілька хвилин, коли прокинувся, був вечір – і вийшов у місто… Зовсім в інше місто. У те саме, що існувало з ним в одному часі. Марко навіть трохи пошкодував, бо тепер уже міг собі це дозволити – шкодувати за втраченими можливостями. Якби, подумав, на площі Ринок і далі вирував тринадцятий рік, той, що сто років тому, то Марко пішов би зараз туди, куди не варто було зазирати, – у підозрілий шинок, де можна дістати по пиці, або запхав би носа у напівпідвал чи на піддашшя, де з настанням сутінок починається зовсім інше, приховане й небезпечне життя середмістя.

      Площа Ринок була геть іншою. Там уже не бавились у ті історичні перевтілення, у прогулянки машиною часу. Марко затримався до ночі, він побачив дещо з того, що радили побачити знавці, він скуштував те, що варто було скуштувати, і все було відповідно до очікувань. Навіть дощ на відкритій терасі ресторану із полисками на бруківці.

      Через два роки, у липні, Марко приїхав додому з-під міста Щастя. По ротації повернувся. Стягнув запилюжений, просякнутий потом та брудом камуфляж, скинув збиті берці. Дістав речі, які носив «на гражданці», вони наче