Львів. Кава. Любов (збірка). Галина Вдовиченко

це трюк для туристів? – Марко нарешті отримав підтвердження своїм підозрам.

      – Можна й так сказати. Теж гра. Для великої кількості людей. Усі за тим сюди і їдуть, щоб потрапити у «Живу історію».

      – А у вас гра у грі? Ваш квест, маю на увазі. Зрозуміло… А вбрання? Старі трамваї? Вози, авто, будинки… Як усе це робиться?

      – Ви з дуба впали? – Дівчина розсміялася від душі. Вона сприйняла запитання Марка як влучний дотеп. – Програма! Кажу ж – програма запускається. Р-раз – і ви у системі, набуваєте вигляду відповідно до обраної епохи. І місто виглядає відповідно. За тим самим принципом перевтілюється усе навколо. Але лише у зоні, тобто у центрі міста. Все штучне, несправжнє. Бам-бам-бам – вдарить годинник опівночі, – і карета перетвориться на гарбуз.

      – Але ж я залишився у своєму одязі.

      – З вами трапився збій. Таке буває. Щось ви неправильно зробили, і от усі у тринадцятому році, а ви ні, хоча й у системі.

      – Я теж у тринадцятому, – сказав Марко. – Хоча, знаєте, в один момент сипонуло по шкірі: а раптом я й справді у минулому?

      – Зараз? Та ні, не хвилюйтесь. Насправді ми усі й далі у тридцять першому році. Хоча ваші джинси і курточка справді, знаєте, дуже дивні, наче у шафі пролежали років двадцять…

      – Де ми? – зупинився Марко.

      – Оце тепер? На вулиці Галицькій, проминаємо каплицю Боїмів. Бували тут раніше?

      – Ви сказали – ми у тридцять першому році?

      – Ну так. А де ми маємо бути?

      – У дві тисячі тридцять першому році? – Марко розвернувся усім тілом, не зводячи погляду з обличчя супутниці.

      – Так, – обережно погодилась дівчина, а тоді, ніяковіючи, зронила, налякавшись: – Дякую. Тут я вже сама. Приємного перебування у Львові!

      До них уже наближався грубенький чоловічок, вийшов просто з крамниці, у вітрині якої були виставлені манекени з жіночим одягом. На шиї чоловіка погойдувався кравецький метр. Він подав дівчині шматок паперу та олівець, вона щось швидко написала на ньому й повернула йому. Він теж тицьнув їй у долоню згорнутий папірець, підморгнув Маркові, обтерши спітнілу лисину: чудова погода, авжеж?

      – Стривайте, – сказав Марко. – Тепер ви мені допоможіть. До чого тут тридцять перший рік?

      – Бо зараз тридцять перший рік, – повторила дівчина з терплячими, учительськими інтонаціями у голосі, наче зверталася до неуважного учня. – Дві тисячі тридцять перший рік. Ви у Львові. Берете участь у «Живій історії». У цій грі сьогодні липневий день тисяча дев’ятсот тринадцятого року.

      Дівчина усміхалась, наче підбадьорювала нового знайомця, але її усмішка поступово згасла. Бо ж було очевидно, що чоловік не жартував, вираз його обличчя свідчив про те, що він щиро заскочений почутим.

      – Слухайте… – Дівчина торкнулась його плеча. – А ви у якому році живете, як ви думаєте?

      – Дві тисячі тринадцятому.

      – Ні, – м’яко заперечила дівчина, – цього не може бути.

      – То що ж я, з глузду з’їхав? Я, звісно, втомився, але не аж так. У мене проблеми