Повія. Панас Мирний

то все на прохолоду, – угадував другий.

      – Авжеж! – додав третій…

      Дехто зареготався.

      Грицько наближався до рундука. Пріська між передніми, що за ним ішли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, підійшовши до рундука, поздоровався.

      – Тут старшина?

      – Тута.

      Він пішов у волость і не забарився вернутися з старшиною.

      – Ви чому не платите подушного? – гукнув той.

      – Помилуйте, Олексійовичу! Хіба не знаєте, яка ця осінь була? Заробітку аніякого!

      – А на пропій є? – крикнув старшина.

      – З шинку і не вилазять, – піддав тихо Грицько.

      – У чорну їх! – рішив старшина.

      Десятники повели всіх у чорну. У Пріськи серце забилося, заболіло. «Ну, за що, про що? – стукало їй у голову. – Чим вони винуваті, що заробітку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. і що поможеться з того, що посидять у чорній?» Їй ніколи не вірилось, коли було Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та відпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож і Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалілася, та нічого не виходила, тільки люди насміялися… Вони і з цих сміються; до неї доноситься їх несамовитий регіт… Ні жалю, ні серця немає!.. Прямі собаки, прости Господи!

      За думками вона і не чула, як старшина допитувався Грицька:

      – А ти нащо з теї два карбованці задержав?

      – З кого? – мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.

      – Молодице! як тебе? Он про тебе річ, – хтось із чоловіків наткнув її. Пріська устала і підійшла до старшини.

      – Це з неї? – спитався Грицько.

      – З неї.

      Грицько усміхнувся.

      – Ви ж знаєте, що мені п’ятирубльову бумажку дадено: здачі не було. Два рублі у мене зосталися; я їй віддам.

      – Так он у його, молодице, твої гроші, – сказав старшина і пішов у волость.

      Грицько посунувся за ним; Пріська сіпнула його за рукав.

      – Коли ж ти, Грицьку, віддаси? – тихо спитала вона.

      – Тьфу! Як собака та! – огризнувся Грицько. – Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне і повернув.

      – Як же се, Грицьку? З мене слідувало три рублі, а ти п’ять віддав?

      – Знаю, що три слідувало. Я три й полічив, а п’ять віддав.

      – А мені ж хто віддасть?

      – Хто віддасть? Звісно, свої треба давати.

      – Віддай же зараз, Грицьку, бо мені треба.

      – Віддай зараз! Де ж я тобі зараз візьму? При мені грошей немає. Прийди додому, то й віддам.

      – Коли ж приходити?

      – Та там; на празниках або після свят.

      У Пріськи аж ув очах пожовкло.

      – Як після свят? Мені до свят треба.

      – Що з тобою балакати! Де ж я тобі тепер візьму? – скрикнув Грицько, махнув рукою і скрився у волость.

      – В цього вижилиш, коли лишнє взяв! Цей віддасть! – чулось поміж народом. – Он, мого полтиника заїв…

      – А мого карбованця, та ще й у чорній за те я посидів…

      – О, він майстер!