Название | Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця |
---|---|
Автор произведения | Олександр Ільченко |
Жанр | Историческая литература |
Серия | Історія України в романах |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 2009 |
isbn | 966-03-4848-7, 978-966-03-4848-6 |
Напинаючи на себе пишні шати, пан обозний поглядав вздовж дороги, погейкував на слуг, покивував на старішого джуру, сивісінького вже діда, що раз по раз витирав обозному з лисини піт, бо ж на весняному осонні від надто хвиткого вдягання панові Купі було вже таки непереливки.
– Чого це пан Купа задля чумаків так убирається? – пошепки спитав Михайлик, підступивши до матінки, що саме надівала на голову вбраній уже Роксолані щирими перлами цяцькований соболевий важкий і теплий кораблик.
– Хто збагне душу панів начальників, – досадливо здвигаючи плечима, одвічала мати.
А слуги та джури вже обкручували товстенний поперек обозному малиновим поясом з турецької єдвабної шалі – чверті зо дві завширшки та аршинів з п'ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпались на череві. Чіпляли вже й на крючечки, попришивані до черкески, по пістолю, ввіткнули за пояс кинджал, прилаштували ще й срібну мережану порохівницю, а потім і шаблю на двох кільцях, хоч і одвик уже Демид Пампушка од війни чи од будь-якого справжнього чоловічого діла, хоч і тепер хотілось би йому козацької слави заживати, бо ж саме по ній була тоді й шана від людей на Вкраїні, але… кіт їв би рибу, а в воду не хоче, – отак! – тож полковий обозний полюбляв останнім часом на бойовиська поглядати здалеку.
А тим часом, чіплявши на пана Пампушку всю належну козацькій старшині зброю, слуги та джури вже ледве дихали від хапанини, але, сповняючи пана свого накази, квапились дужче та дужче, бо ж обозний кріпко лаявся й підганяв, щоб не стати в половиннім строї перед очі ясновельможного, супроти котрого коїв нишком чималі капості, зазіхаючи на гетьманську булаву.
14
– Чи далеко гетьманський поїзд? – звернувся обозний до Михайлика. – Поглянь лишень!
– Пана гетьмана ніде не видно, – спроквола озвався парубок.
– Хто ж там суне?
– Чумаки, – голосом пані Роксолани, напродиво схоже на неї, відповів молодий, і пан Купа-Стародупський обернувся до жінки.
– Що ти сказала? – спитав він здивовано.
– Нічого я не казала, – знизала плечима Роксолана, бо ж їй і справді-таки в ту мить причувся її власний голос, хоч вона ж не роззявляла й рота.
– Чумаки йдуть, – своїм звичайним голосом повторив молодий коваль.
– То чом же ти мовчиш?!
– Хіба ви питали?
– А ти? А ти? – присікався обозний, приступивши до дружини й ледве досягаючи її пишних грудей. – Хто сказав, буцім їде сам гетьман?
– Тож я наздогад, – посміхнулась Роксолана і мерщій зірвала з голови намітку, тоненьку, як дим, і стала скидати з себе пишні вбори, бо було-таки над силу жарко. – Роздягайся, лебедику,