Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

я – гадюка?! – притьмом обернувшись, ображено спитав обозний у дружини, але тут же побачив, як по килимку до заголеного рожевого стегенця переляканої пані Роксолани повзе, звиваючись, якась руда зміючка.

      – Ой, рятуйте ж! – лементувала пані.

      Але ніхто не ворухнувся.

      Пан обозний і завжди торопів перед будь-якою небезпекою.

      Явдоха… реготала.

      А Михайлик з неприхованою цікавістю дивився, що ж буде далі.

      – Пробі! – ґвалтувала пані.

      – Та це ж – не гадюка, – пирснула татарка Патиме.

      – То – жовтобрюх, пані, – сказала й Михайликова мама, ступила до зміючки й спокійно взяла її понижче золотої голови.

      Але пані зарепетувала ще дужче й прожогом кинулась до Михайлика.

      – Та він же не вкусить, пані, – був спробував мовити й парубок, але в ту ж мить Роксолана знов опинилась на його руках.

      Хлопця аж захитало.

      – Боюсь, боюсь! – волала пані.

      – Жовтобрюх зовсім не страшний, – намагався вгамувати її Михайлик.

      – А яке в нього кругленьке око, – і ковалева мама піднесла руду зміючку до самісінького носика пані Роксолани і так настрахала її, що коверзуха заверещала зовсім несамовито.

      – Злазьте, пані, – суворо наказала Явдоха.

      – Ой, не злізу!

      – Злазь, кажу тобі! – втрачаючи рештки хлопської поваги, гарикнула наймичка на свою пані.

      – Ой, боюсь!

      – Злазь, хвойдо, бо вкину гадину тобі за пазуху!

      – Кидайте, – зовсім інакшим голоском, спокійно і аж начебто знову сонно сказала Роксолана. – Не злізу все одно.

      – Тобто як? – повертаючись після переляку до тями, здивовано поспитав і пан Пампушка-Купа-Стародупський.

      – А так. Ось тут і буду.

      – Доки?

      – Поки не перестану боятись.

      – Коли ж ти перестанеш?

      – Хіба ж я знаю. Може, ввечері. А може…

      – Роксонько, люба, отямся.

      – Невже ж ти, Діомиде, не розумієш: твоїй квітоньці страшно.

      – Але ж я тут.

      – Ти ж не хочеш мене взяти, щоб до ранку носити на руках.

      – Але ж, Лано!

      – Не хочеш ластівочку свою попоносити? Ось бачиш, яка я, візьми! – І пані вихилялася в Михайлика на руках, і щось там, тепло хитнувшись, визирнуло з-під розхристаної запаски, і хлопець, коли б він був поетом, обов'язково подумав би в ту мить про стиглу суничку, – не про полуницю, а про дрібну лісову суничку, бо ж пані Роксолана ще не мала й не годувала дітей, – але Михайлик не був поетом, і він подумав лише про хиткий білоцвітний кетяг калини з несподівано дозрілою червоною ягідкою на вершині опуклості, – їй-богу ж, саме так і подумав, бо ж не сподівався, простосердий, що ми з вами, читачу, солодкі його мислі підслухаємо й висловимо вголос перед усіма.

      Пан Купа мерщій кинувся, щоб перебрати дружину до власних рук, бо вона й сама вже ніби прагнула його. Але тут же попередила:

      – Не злізу з твоїх рук до ранку, Діомиде.

      – Треба ж їхати далі. Я мушу квапитись…

      – Тоді я лишаюсь тут, – і пані Роксолана почала якнайвигідніше вмощуватись