Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

тричі перехрестився, і вони почали торгуватись.

      Ставши посеред степу табором, торгувались вони з чумацьким ватажком цілісінький день, торгувались ніч, потім іще день, аж пики їм порозпухали, бо випили вони за тим ділом удвох із отаманом три барила чорної персіянської горілки, поки, нарешті, не поладнали: платить обозний за хуру ладану аж два мішки червінчиків – усе, що було при ньому в дорозі, та ще й разок щирого перлового намиста, в Роксолани взятий, на додачу, – а так це вийшло дорого тому, що був то вельми коштовний світлий ладан, олібанум, який з Аравії, чи з Африки, а чи з острова Кіпру – через Аден, або Єгипет, або навіть і через Лондон, Бомбей, а то й через Китай, – коли як трапиться, – завжди проходив довгий-предовгий шлях, поки потрапляв на чумацькі паровиці.

      17

      Чумацькі паровиці, тим часом добре попідмазувані, вже десь порипали собі далі, до Києва, вже й пісня розтанула в степовім мареві, далеко на шляху:

      Ой по горах сніги лежать,

      По долинах води стоять.

      А по шляхах маки цвітуть.

      То не маки, а чумаки —

      З Криму йдуть, рибу везуть…

      А Явдоха, ковалева матінка, все мовби чула та й чула ту пісню, що давно вже згасла десь понад степом.

      Вже й мішки з ладаном джури та слуги поперетягали на круту степову могилу, що бовваніла край дороги, та й пан Пампушка вже вилежався під ридваном, надвечірнього пругу сонця дожидаючи, а пані Роксолана, і лаючись, і плачучи за своїм перловим намистом, яке подарував їй гетьман Однокрил, коли вона з ним їздила до Неаполя й Відня, дорікала чоловікові:

      – Щоб тебе орда взяла, проклятого дуринду!

      – Уже не рада гнида, що вийшла за Демида? – питав пан Купа, ображений у своїх найкращих почуттях.

      – Та щоб тебе хапун ухопив, голомозого! Таке намисто, таке намисто…

      – Буває, що й муха чхає…

      – Але навіщо тобі ціла хура ладану?

      – Сама казала ж…

      – Я сказала: мішечок. А ти…

      – Розумну гадку треба… так би мовити…

      – Невже тобі не шкода грошей?!

      – Грошей, грошей! – і Купа аж поперхнувся: розмова ця і йому шарпала душу, бо ж він був жадібний до червінчиків, хоч і не добирав того, що побрязкачі – для розумного лише могутній засіб, а для дурноверхого – сама ціль. І тому, трішки зараз труснувши калиткою, він уже й сам шкодував за відданими чумакам двома торбами золота, і слова коханої дружини тяли його, наче серпом по литці. Але… мусив же він оборонятись!

      І він дружину переконував:

      – Ми ж оце за таким важним ділом їдемо, що Божа поміч потрібна аж-аж-аж!

      – Та він же вчадіє, твій пан Бог, од цілісінької хури ладану!

      – Добріший буде за таку хвалу.

      – Таж йому й на думку не спаде, скільки в цей проклятущий ладан угачено грошей, – і пані заплакала. – Ще й намисто моє перловеє… щире!

      – Одчепись!

      Але ж у Роксолани очі раптом заграли знов.

      – Ми вчинимо ось як, – сказала вона, – частину цього ладану – Богові. А решту ми в городі продамо. Га?

      – Такому панові, як оце я,